Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

Батько ж твій, Міловице, нічого і їй не сказав, тільки схопився обома руками за голову – і на увесь голос заплакав.

«А що ж я колись казала?! – почала заводити твоя мати, Міловице. – Не віддали грошей! Тимко у тій Америці тяжко робив, прислав мамі з татом грошей, щоб вони зберігали, а тато віддав злодіям!»

«То що, грошей, тату, зовсім нема?!» – скрикнула Ярина.

«А нема!!!» – плакала твоя, Міловице, мати.

«Кіндрате, чуєш, Кіндрате?! То що ж там у тому Умані сталося?» – віддихавшись, вирішила узнати всю правду твоя мати, Міловице.

Але батько твій як занімів, лежав, плакав і голову руками накрив. А вже як мати з Яриною почали до нього дужче наступати, схопився твій батько, Міловице, та й сів, і засунув руки в чуба і простогнав тільки:

«Чого ж ще й ви мене мучите?! Нема грошей! Сказали мені у банку, що документи фальшиві! Нема тепер й документів…»

Аж тепер твоя мати Горпина пильно при світлі придивилася до батькового лиця та й побачила сліди від страшних побоїв.

«Он… і зуби мені повибивали…» – пожалівся.

«Ой, гвалт!!! – закричала твоя мати на всю хату. – Обікрали! Та що ж це робиться у світі таке?!»

Кричала й рвала на голові хустку того ранку твоя мати, Міловице, бо їй було дуже тяжко втратити такі великі гроші.

Бо як ще гроші ті начебто лежали у банку і твій батько Кіндрат ще не їздив за ними до Умані, то у глибині душі мати ще вірила, що зможе їх колись забрати назад. А тепер – втрачені були ті гроші навіки.

На той батьків і материн плач заплакали й сестри твої, Міловице, і в хаті було так тоді, як на похорон.

«Дурень! Який же дурень батько ваш! – кричала до твоїх сестер мати, Міловице. – Сам віддав гроші! Та ще й взяв бумагу з печатями! Піди тепер, Кіндрате, та й накупи на ту бумагу матерії і всього хоч на їдне весілля для Ярини! Ярино! Чуєш?! – зверталася вона до дочки, але так, щоб добре розчув і батько. – Оце батько таке тобі підготував придане – бумажки із печатями, ще й тих тепер нема! Ох і рада ж буде твоя свекруха такому багатству!»

А твій батько Кіндрат все дужче хилив голову донизу на той крик, а тоді почав хитатися з боку на бік.

«А щоб тебе грім побив! – кричала йому чи не в саме вухо твоя мати Горпина. – Як ти оце обібрав своїх дітей! За що?! Кажи, з чого будемо тепер весілля гуляти?!»

І коли твоя мати, Міловице, була вже так розійшлася, що хотіла батька й бити, підхопився він рвучко, скочив на ноги і через усю хату кинувся бігти до печі. Перелякав твій батько, Міловице, розкудлану малу Катерину, що спала якраз на печі, бо заскочив туди з розгону і затягнувся від хати фіранкою. Борсаючись руками у фіранці тій, виставила зарюмсане личко Катерина й простягнула до матері руки.

Знявши дитину з печі й сяк-так заспокоївши, прийшла мати до тебе, Міловице, та й розказала усе, й пожалілася своїм великим горем.

Довго Ярина, сестра твоя, Міловице, ходила, як у воду опущена.

У хаті батьків твоїх, Міловице, було тихо, як у могилі, й страшно.

Не зліз твій батько з печі ні в обід того дня, ні надвечір і нічого не їв, тільки стогнав усю ніч тихо й заводив, аж страшно було його слухати.

У хаті батьків твоїх поселилася, Міловице, велика біда…

Аж через дві неділі тільки зліз твій батько, Міловице, з печі, пішов мовчки до хліва й почав там поратися. І все ходив тепер, наче тінь, по дворі, бо не міг всидіти на одному місці довго. Сновигав твій батько Кіндрат і в хаті мовчки з кутка в куток, ні до кого не заговорював, і в очі боявся дивитися. Либонь, гризла його біда й висмоктувала всі сили.

Осунувся дуже твій батько, Міловице, від тої поїздки до Умані, вихуд і аж постарів увесь, та ще й почав кашляти.

Вже й мати твоя, Міловице, більше не чіпала його, бо бачила, що й так дуже переживає.

«Нема грошей, то що ж зробиш тепер?» – казала твоя мати, Міловице.

Але батько не чув…

А твоїй матері було все ж легше, бо її тішили ті гроші, які вона приховала колись у комині для сина. Тільки те й давало твоїй матері сили, Міловице.

І боялися ви, чи не з’їхав із глузду ваш батько, чи не онімів він навіки?

«У Тихона Мельника, що продав пару своїх волів та й теж відклав на купівлю землі, пам’ятаєш, Кіндрате? То ж рідний син його був витягнув усе чисто, геть із гаманом! – вспокоювала твоя мати, Міловице, свого чоловіка. – А тоді син і дав драпака на Америку, а ти, Тихоне, хоч за хмари хапайся, аби лише вмів удержатися!»

А тоді ще сідала й думала твоя мати, либонь, про колгоспи, бо ті найдужче були обібрали усе село.

«Або подивися, Кіндрате, на Яцинів! – нагадувала мати, що ж є і в людей біда. – Викинули їх із хати цілу сім’ю! Жінку відправили у Сибір, а Микола сам із двома дітьми по сусідах тепер перебивається! Нема у нас більше грошей, то ж зате ніхто й не вкраде, й не видере! А буде син наш здоровий, то колись сам приїде, та й із собою гроші ще привезе!»

Але твій батько, Міловице, і на такі вмовляння собі мовчав.

Твоя ж мати говорила, говорила, а потім починала сердитися:

«Ти бач?! – кричала. – Мовчить, надувся – сидить! Наче й мені не гірко! Щоб мав що казати, то він із себе ще й мученика строїть! Треба було німувати, як до тебе із банку приходили!»

Вскакував тоді твій батько із лавки й прожогом біг на вулицю. А мати тоді прикушувала язика й видивлялася за ним у вікна.

Бо який не який, а все ж твій батько чоловік був у дворі господар. А гляди, як наклав би на себе руки?! І матері твоїй, Міловице, не хотілося такого горя.

От через те, Міловице, відразу ж, як повернувся твій батько Кіндрат із Умані, перерахувала твоя мати ті гроші, які складала для Тимка, і одного дня, як не було нікого вдома, видовбала вона в хатній стіні біля печі чималу дірку, поставила туди глечик із грішми, заклала свіжим вальком