Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Добрий день!» – голосно привітався твій батько Кіндрат до цього чоловіка, й пильно придивився до його одягу. Чоловік цей теж, як і той, що сидів за віконцем, був у білій накрохмаленій сорочці.
«Що вам треба?» – змірявши сільського дядька очима, запитав чоловік.
«Я хочу забрати свої гроші».
«Сядьте отам на стілець, – показав у куток, – а я зараз гукну касира».
От дядько повернувся до дверей і когось звідти гукнув.
Недовго батько й чекав, бо швидко з бічних дверей до зали вийшов іще один огрядний чоловік в окулярах і про щось тихо запитав молодика, а той показав йому на твого батька Кіндрата.
«Йдіть до мене, – гукнув дядько в окулярах і сів за чорний вичовганий стіл. – Які це гроші ви хочете получити?» – спитав.
«Гроші, які мені вислав мій син Тимко із Америки! Золотом. Саме тоді, як я їх получив, приходили ваші люди і просили мене покласти на збереження в Уманський банк, взяли гроші й видали про те розписку!»
«Ану давайте сюди ту розписку», – протягнув пухку білу руку дядько.
Твій батько, Міловице, поліз за пазуху і вийняв звідти загорнутий у білу хустину папір, розгорнув і подав його дядькові.
А той взяв папір до рук, уважно подивився – і зразу ж віддав назад.
«Цей документ фальшивий! – сказав. – І ніяких грошей ви до нашого банку не клали!»
«Як це – фальшивий?! – вкрився холодним потом твій батько, Міловице. – Ніякий він не фальшивий! Роздивіться бумагу добре!»
«Ану, Миколайовичу, гляньте ви», – гукнув дядько в окулярах на молодшого.
Той підійшов, нахилився до столу, пильно роздивився папір і собі сказав:
«Фальшивка! Так і є, що фальшивка! – а тоді до Кіндрата: – Що, дядьку, здумали нас обманути?! А не вийде! Беріть свою бумагу і шви-и-и-дко звідси йдіть, бо ми ще й міліцію можемо гукнути!»
«Гукайте міліцію! – вирячивши очі, звереснув батько. – Гукайте міліцію! Бо як приходили з банку ваші служащі, то всі це бачили! Все село! У мене й свідки є!»
«Ви, дядьку, не кричіть, – спокійно втрутився високий чоловік, що й собі сидів у самих дверях на стільчику, твій батько його відразу був і не примітив. – До вас міг прийти хто хочеш і говорити, що він з банку. От дали вам ту фальшиву бумагу, а ви тепер крик здіймаєте і галас! Непристойно!»
«Але ж у мене документ є!» – тряс у руках папір твій батько, Міловице.
«Вам уже сказали, що цей документ – фальшивий! Вас просто обманули якісь злодії! Бо нема чого вірити всім підряд, а тоді тут кричати. Йдіть звідси!»
І твій батько, Міловице, був уже майже й повірив, що папір у нього фальшивий, встав навіть, щоб кудись іти, хоч би й у міліцію, як тут із низеньких дверей вийшов ще один чоловік, і батько впізнав його! Це був один із тих дядьків, що приходили по гроші до вас у село…
«А-а-а! Он воно як! – дивлячись просто на дядька, встав на ноги твій батько, Міловице. – То це мене обманули злодії?! Неправда, бо я впізнав вас! Це ж ви видавали мені цю бумагу? Швидко віддавайте мої гроші! Бо…»
А далі дядько підійшов до твого батька, Міловице, мовчки взяв із його рук папір, начебто для того, аби подивитися, а тоді попхнув його у груди…
До тями батько прийшов аж надвечір.
Як отямився твій батько, Міловице, то почув, як дуже боліли у нього ребра, у голові гуло й шуміло, а праве око було таке побите, що на нього батько нічого не зміг бачити. А ще батько твій дуже промерз, лежачи під тином у багнюці, наче якийсь волоцюга.
Добре, що поряд кожух валявся, ніхто не підібрав, але бумаг біля нього вже не було, а не було бумаг, то з кого й грошей питатися…
І рішив твій батько, Міловице, що ніхто йому й не повірить.
І таке було зробилося твоєму батькові Кіндратові в голові, що рішив він зразу був іти й утопитися. Але побоявся, либонь, гріха, то й одумався, та й воли треба було додому привести…
І поночі рушив батько назад, без грошей і з порожніми руками.
Їхав він всю дорогу від Умані й плакав.
Аж над ранок добився до свого села.
«Он уже й видно трубу від цукрового заводу», – подумав, як думали всі односельці, що поверталися додому з далеких доріг. Дуже далеко на всі боки було видно трубу…
Отак, розбризкуючи навсібіч багнюку, під’їхав віз під ворота, зліз твій батько на землю й розчинив ворота навстіж. І хоч було ще рано, але в хаті вже блимала тьмяним світлом гасова лампа.
Тяжко зітхнувши, кинув твій батько, Міловице, воза серед подвір’я, та й посунув мовчки до дверей клуні, бо думав перележати там тихо.
Але не міг лишитися сам у своєму горі й виплакатися, бо рипнули хатні двері й надвір вийшла твоя мати Горпина.
Вона вже давно чекала і, почувши, що у подвір’я в’їхав віз, кинула всю роботу й поспішила назустріч своєму чоловікові, та й знайшла його аж у клуні.
«Ну, що?!» – почала було питатися мати, та й затихла: твій батько, Міловице, лежав на землі такий, як із хреста знятий.
«Що… що таке?… – торкала мати зашкарублу на вітрі батькову одіж. – Що приключилося? Напали злодії?…»
Але батько мовчав, тільки сльози текли йому по обличчю.
Тоді мати твоя, Міловице, вхопила батька за поли й почала термосувати, а він зірвався на ноги й кинувся до хати чимдуж; мати побігла слідом. А дівчата, сестри твої, Міловице, як побачили батька такого, то й поперелякувались. Батько ж кинувся в хаті на рядно, скрутився на сіні калачиком, підібгав під себе ноги й заскімлив страшно.
А мати твоя, Міловице, стала слідком біля порога й почала важко дихати.
«Мамо, в дворі віз із биками, що, тато з Умані повернулися?» – запитала сестра Ярина, входячи до хати з дійницею.
«Приїхав, та й он, дивися, які гарні гроші, либонь, привіз!» – сказала дуже голосно твоя мати, Міловице, показуючи на кожуха, якого тримала в руках, він був увесь у болоті.
Швиргонувши мокру одіж під піч, почала й собі твоя мати плакати.
А сестра Ярина понуро на все те дивилася.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.
