Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— То це й є прапори?

— Так.

— Арес та Афіна завжди капітани команд?

— Не завжди, — відповів Лука. — Але часто.

— Отже, якщо інший будиночок захопить один і з прапорів, то ви його перефарбовуєте, чи як?

— Побачиш, — всміхнувся Лука. — Спочатку треба його захопити.

— А ми на чийому боці?

Він хитро подивився на мене, ніби знав щось, чого не знаю я. Шрам на його обличчі у світлі смолоскипів надавав йому розбійницького вигляду.

— Ми тимчасово укладемо союз із Афіною. Сьогодні ж уночі викрадемо прапор в Ареса. Хочеш допомогти?

Виголосили склад команд. Афіна уклала союз із двома найбільшими будиночками — Аполлоном та Гермесом. Щодо привілеїв — час для душу, розклад співів — явно торгувались заздалегідь, щоб заручитися підтримкою.

Команда Ареса уклала союз із рештою: Діонісом, Деметрою, Афродітою та Гефестом. Хлопці та дівчата з команди Діоніса були чудовими атлетами, хоча, мабуть, лише двоє з них були серйозними супротивниками. Хлопці Деметри добре орієнтувалися на місцевості й знали, як плутати сліди, але особливої агресивності не виявляли. Щодо синів та дочок Афродіти я не хвилювався. Здебільшого вони не прагнули брати участь у діях, а милувалися своїм відображенням в озері, укладали волосся й пліткували. Нащадки Гефеста були негарними, крім того, їх з’явилося лише четверо, але вони були кремезні й мускулясті, тому що весь день працювали в кузні. З ними могли бути проблеми. Я вже не кажу про будиночок Ареса, себто про дюжину здоровезних покидьків з усього Лонг-Айленду, а то й з усього світу.

Хірон лунко цокнув копитом об мармур.

— Герої! — виголосив він. — Правила вам відомі. Прикордонна межа — струмок. Весь ліс — законний ігровий майданчик. Дозволені будь-які різновиди чародійства. Прапор мусить бути виставлений на видноті й охоронятися лише двома учасниками. Полонених можна обеззброювати, але не дозволяється зв’язувати чи вставляти кляп у рот. Убивства та завдання тяжких тілесних ушкоджень — забороняються. Судити, а також надавати медичну допомогу під час битви буду я. До зброї!

Кентавр простяг руки, і на столах несподівано з’явилась зброя: шоломи, бронзові мечі, списи, щити з волячих шкур, оздоблених металом.

— Нівроку! — здивувався я. — Невже ми все це використовуватимемо?

Лука глянув на мене так, ніби я був несповна розуму.

— Сподіваюсь, ти не хочеш, щоб нас продірявили наші друзі з будиночка номер п’ять? Гаразд, Хірон придумав, де від тебе буде більше користі. Ти будеш охороняти кордони.

Мій щит виявився завбільшки з баскетбольний щит НБА, з великим зображенням кадуцея посередині. Важив він, я гадаю, близько мільйона фунтів. Я міг би з успіхом прокотитися на ньому, як на дошці для сноуборду, але сподівався, що ніхто не чекає від мене такої жвавості. Мій шолом, так само, як шоломи всіх, хто бився на боці Афіни, вінчав синій плюмаж із кінського волосся. В команди Ареса та їхніх союзників кольори були червоні.

— Команда синіх, вперед! — пронизливо вигукнула Аннабет.

Ми радісно загаласували й, вимахуючи мечами, рушили за нею стежкою, яка вела до південних лісів. Команда червоних вирушила у північному напрямку й, віддаляючись, на повний голос глузувала з нас.

Мені вдалося наздогнати Аннабет у повному озброєнні, жодного разу не спіткнувшись.

— Привіт!

Вона продовжувала зосереджено крокувати.

— То який план? — спитав я. — Запаслася чарівними штучками, які можеш позичити мені?

Рука її обмацала кишеню, ніби дівчина боялась, що я щось у неї поцупив.

— Просто стеж за списом Клариси, — відповіла вона. — Не дозволяй їй до себе доторкнутися. Щодо решти не турбуйся. Ми захопимо прапор Ареса. Лука вже доручив тобі щось?

— Охороняти кордон, хоч важко сказати, як саме.

— Це просто. Стань біля струмка й відганяй червоних. Решту я зроблю сама. Афіна завжди діє за планом.

Аннабет кинулася вперед, залишивши мене далеко позаду.

— Гаразд, — пробурмотів я їй вслід. — Радий, що схотіла взяти мене до своєї команди.

Нічне повітря було спекотне й липке. У лісі царювала цілковита темрява, якщо не враховувати світлячків, що миготіли перед очима. Аннабет поставила мене біля невеличкого струмка, що плюскотів серед каміння, після чого вона та її команда зникли в лісі.

Залишившись на самоті у великому шоломі з синім плюмажем і величезним щитом, я почувався, як останній бовдур. Бронзовий меч, як і решта мечів, які я до того часу випробував, виявився неправильно вибраним. Обгорнуте шкірою руків’я відтягувало мені руку, наче м’яч для боулінгу.

Ніхто, схоже, не збирався на мене нападати. Здається, олімпійці мали важливіші справи.

Здалеку проспівала мушля. Я чув вигуки в лісі та брязкіт металу — хлопці билися не на жарт. Хтось із нащадків Аполлона в синьому плюмажі промчав повз мене, наче олень, перестрибнув через струмок і зник на ворожій території.

«Чудово, — подумав я. — Найцікавіше я зазвичай пропустив».

Потім пролунав звук, від якого я здригнувся, — глухе собаче гарчання десь зовсім поруч.

Я інстинктивно підняв щита, бо мені раптом здалося, що хтось мене переслідує.

За мить гарчання змовкло. Я відчув, що невидима істота відступила.

На тому боці струмка заворушилися кущі. П’ятеро воїнів Ареса з улюлюканням та пронизливими криками з’явилися з темряви.

— Ану, всипте перцю цьому бевзю! — загорлала Клариса.

Її бридкі свинячі оченята палали у прорізах шолома. Вона вимахувала довжелезним списом, на зазубреному вістрі якого вигравали червонясті відблиски. Її родичі були озброєні лише стандартними бронзовими мечами, але від цього мені легше не стало.

Вони кинулися через струмок. Жодної допомоги не передбачалось. Я міг тікати. Або захищатися самому проти половини будиночка Ареса.

Мені вдалося ухилитися від першого удару, але ці хлопці були розумніші за Мінотавра. Вони оточили мене, й Клариса жбурнула свого списа. Мій меч відбив вістря, але я відчув болісне поколювання в усьому тілі. Волосся в мене стало сторч. Рука, що тримала щит, заніміла, повітря заіскрилось вогнем.

Електрика. Її дурнуватий спис був наелектризований. Я впав горілиць.

Інший хлопець із команди Ареса щосили вгатив мені в груди руків’ям свого меча, після чого мені стало зовсім зле.

Вони могли зробити з мене відбивну, але їм було надто весело.

— Підріжте йому волосся, — реготала Клариса. — Тримайте його.

Мені вдалося підвестися. Я підняв меча, але Клариса вдарила по ньому так, що тільки іскри полетіли. Тепер у мене заніміли обидві руки.

— Ой-ой! Як я боюсь цього хлопця, — знущалась Клариса. — Ні, справді боюсь.

— Прапор там, — нагадав я їй.

Мені хотілося, щоб це пролунало зловісно, але, боюсь, вийшло навпаки.

— Так, — вишкірився один з її родичів. — Але, щоб ти знав, прапор для нас не важливий. Зате нам дуже потрібен хлопець, що виставив наш будиночок на посміховисько.