Крістін Ханна - Соловей

сказала дівчина, підходячи до столу й сідаючи на своє місце.

В’янн поставила перед донькою миску кукурудзяної каші. Цього ранку вона навіть поклала зверху столову ложку персиків із їхніх запасів.

— Мамо, ти чуєш? Хтось стукає у двері.

В’янн похитала головою (вона чула лише удари сокири) й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Рейчел із немовлям на руках і Сарою, що тулилася до неї.

— І ти збираєшся йти в школу з такою зачіскою?

— О, Боже! — В’янн почувалася дурепою. Що з нею таке? Сьогодні був останній навчальний день перед літніми канікулами. — Ходімо, Софі. Ми спізнюємося.

Жінка знову побігла в дім і заходилася прибирати зі столу. Софі ідеально вилизала тарілку, тож В’янн поклала її в мідну раковину, щоб помити пізніше. Вона накрила кришкою каструлю з кашею, сховала персики й побігла нагору збиратися.

Дуже швидко вона розчесала волосся і вклала його рівними пасмами. Схопивши капелюшок, рукавички й сумочку, В’янн вибігла в садок, де на неї чекала Рейчел із дітьми. Капітан Бек стояв біля сараю. Його біла футболка була мокра й місцями прилипла до грудей, показуючи волосся на них. Він недбало закинув сокиру на плече.

— Вітаю, — сказав чоловік.

В’янн відчула на собі пильний погляд Рейчел.

Бек опустив сокиру.

— Це ваша подруга, мадам?

— Рейчел, — стримано відповіла В’янн. Моя сусідка. А це Капітан Бек. Він… розквартирувався в нас.

— Вітаю, — знову сказав Бек і ввічливо кивнув.

В’янн, поклавши руку на спину Софі, легенько підштовхнула доньку, і вони повільно пішли крізь високу траву у фруктовому саду на запилену дорогу.

— Він привабливий, — зауважила Рейчел, коли вони підійшли до аеродрому, за колючим дротом якого кипіла робота. — Ти мені цього не казала.

— Хіба?

— Я впевнена, що ти сама це знаєш, а тому твоє питання викликає цікавість. Який він?

— Він німець.

— Солдати, які оселилися в Клер Моро, схожі на сосиски з ногами. Я чула, що вони пиячать, наче свині, і хроплять на всі заставки. Тож, мабуть, тобі пощастило.

— Це тобі пощастило, Рейчел. У твоєму домі ніхто не оселився.

— Нарешті хоч якась користь із бідності, — вона взяла В’янн під руку.

— Не хвилюйся так, В’янн. Я чула, їм наказали поводитися «пристойно».

В’янн поглянула на свою найкращу подругу.

— Минулого тижня Ізабель відрізала своє волосся на очах у капітана й заявила, що краса, мабуть, заборонена.

Рейчел не змогла стримати усмішки:

— Та невже.

— Це не смішно. Через її норов нас могли вбити.

Усмішка Рейчел зблякла.

— Може, поговориш із нею?

— Добре, я можу поговорити. Та коли вона когось слухала?

— Ви робите мені боляче, — сказала Ізабель.

Чоловік відірвав її від стіни і потяг вулицею, рухаючись так швидко, що їй доводилося бігти за ним; на кожному кроці вона наштовхувалася на кам’яні стіни провулку. Коли вона спіткнулася об булижник і мало не впала, він схопив її міцніше.

«Думай, Ізабель». Він не у формі, тож, мабуть, із гестапо. А це погано. Він бачив, як вона псує плакат. Чи вважається це актом саботажу, шпигунства або опору німецькій окупації?

Вона ж не підривала мостів і не продавала таємниць Британії.

«Я просто малювала… це мала бути ваза з трояндами… А не символ перемоги. Лише ваза. Жодного опору. Просто дурне дівчисько малює на єдиному клапті паперу, який вдалося знайти. Я ніколи навіть не чула про генерала де Голля».

А що, як вони їй не повірять?

Чоловік зупинився перед дубовими дверима з молоточком у вигляді чорної голови лева.

Він чотири рази постукав.

— К-куди ви мене тягнете? — Може, це був чорний вхід до штаб-квартири гестапо? Про жахливі допити гестапівців ходило багато чуток. Казали, що це був справжній садизм, але напевно ніхто не знав.

Двері повільно відчинив старий чоловік у береті. Самокрутка звисала з його пухких, у коричневу цяточку губів. Він побачив Ізабель і насупився.

— Відчиняй, — прогарчав чоловік поруч з Ізабель, і старий відійшов.

Ізабель затягли в задимлену кімнату. У неї почали пекти очі, поки вона роззиралась навколо. Це був занедбаний магазин, де колись торгували жіночими капелюшками, різним причандаллям для шиття й іншими дрібницями. У тьмяному світлі вона побачила порожні вітрини, відсунуті до стіни. Вішаки для капелюхів неохайною купою лежали в кутку. Вікно було замуроване, а задні двері, які виходили на головну вулицю, зачинені зсередини на колодку.

У кімнаті було четверо чоловіків. Високий із сивиною, одягнений у лахміття, стояв у кутку. Якийсь хлопець сидів поруч зі старим, який відчиняв їм двері. Привабливий молодий чоловік у подертому светрі й поношених штанях сидів за кавовим столиком.

— Хто це, Дідьє? — спитав старий.

Ізабель уперше поглянула на того, хто її сюди притягнув. Він був кремезним, схожим на здорованя з цирку, і мав завеликі щелепи.

Вона стояла якомога рівніше, розправивши плечі й піднявши підборіддя. Вона знала, що здається до смішного юною в цій спідниці-шотландці й приталеній блузі, але не збиралася показувати їм, що боїться.

— Я спіймав її, коли вона малювала «V» на німецьких плакатах, — відповів смаглявий чоловік, який привів її. Дідьє.

Ізабель стисла праву долоню в кулак, намагаючись непомітно витерти з пальців крейду.

— Що ти можеш на це сказати? — спитав старий у кутку. Вочевидь, він був тут головним.

— У мене немає крейди.

— Я бачив, як вона це робила.

— Ви ж не німець, — звернулася Ізабель до здорованя. — Закладаюся, що ви француз. І ви, — мовила вона до старого. — Ви ж торгуєте свининою.

Хлопчиська вона пропустила, звернувшись до привабливого чоловіка в дірявому одязі:

— Ви, здається, голодний. Думаю, ви носите речі брата чи щось, що змогли знайти. Ви комуніст.

Він усміхнувся їй, і його обличчя цілковито змінилося.

Та дівчина боялася чоловіка в кутку. Головного. Вона зробила крок йому назустріч.

— Ви, можливо, арієць. Гадаю, ви змушуєте решту бути тут.

— Я знаю його все моє життя, мадемуазель, — сказав м’ясник. — Я пліч-о-пліч бився з його батьком при Соммі. І з вашим. Ви ж Ізабель Розіньйоль, чи не так?

Вона не відповіла. Може, це пастка?

— Мовчиш, — заговорив більшовик. Він підвівся зі свого місця й підійшов до неї ближче. — Гаразд. Чому ти малювала «V» на плакаті?

Ізабель знову змовчала.

— Я Генрі Наварр, — сказав він, стоячи досить близько, щоб торкнутися її. — Ми не німці й не працюємо на них, мадемуазель, — він багатозначно поглянув на неї. — Не всі з нас сидять, склавши руки. Отже, чому ви замальовували їхні плакати?

— Це все, що я змогла вигадати, — сказала вона.

— Тобто?

Вона видихнула.

— Я чула промову де Голля по радіо.

Генрі повернувся