Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Увечері Степана зустрічав незрозумілий рев недоєної худоби; над хатою не стояв звичний димок від вечері — Марія незворушно сиділа за столом із запухлим від сліз обличчям, а перед нею лежав маленький восковий лик. Чоловік без слів опустився на лавку навпроти. Марія дивилася довгим поглядом у якусь точку на стіні…

— Треба її звідти забрати… Мар’янка того хоче… Треба…

— Маріє, так є ще її мати й брат…

— Заберемо тільки її… Вони ж розуміють, що нас можуть убити…

— Таки-так, Марієчко, але… будуть їх мучити, і видадуть нас, бо не витримають тортур, і що — знову кінець: і їй, і нам…

— Ні, маємо жити: і вона, і ми…

— То що, рятуватимемо всіх трьох?

— Так. Так…

Єдиною, хоч і неблизькою, сусідкою Врублевських була баба Ганка, по-вуличному Шо-Га, що жила навпроти них, якраз неподалік церкви. Таке розташування в селі: церква і навпроти кладовище — дуже полегшувало проведення і без того стражденних похоронних процесій. Хоч було бабі Ганці вже близько сімдесяти, вона мала жвавий інтерес до всіх подій сільського життя, а оскільки церква була його серцевиною, то баба Ганка була пупом найсвіжіших сільських новин і знала геть усе: хто вмер, хто народився, кого хрестили, а хто женився. Така цікавість до новин робила її подібною до сороки й підсилювалася скривленою на бік шиєю, від чого баба, як і пташка, під час розмови якось одним сірим оком зиркала на співрозмовника, а для кращої комунікації все перепитувала хрипким від природи голосом. І якщо місцеві говорили так: «Як думаєш, не буде сьогодні дощу, шо?» або «Як кажеш, буде того року картопля, га?», то у виконанні баби Ганки з сивими колоритними вусами для більшого спонукання до відповіді в кінці кожного речення стояло — і шо, і га: «Ну то буде сьогодні дощ, шо, га?» Таке своєрідне запитання в квадраті завжди змушувало співрозмовника давати відповідь, навіть на внутрішньосімейні питання, які не варто було комусь знати…Тож Шо-Га знала все і про всіх…

А ще баба Шо-Га дуже любила дивитися у вікна, але краєвид навпроти мало змінювався: мешканці цвинтаря були сумирні й не годували допитливий розум ніякими новинами, та й єдині живі сусіди Врублевські не буянили, не сварилися — якісь малоцікаві для споглядання. Та коли з якихось причин бабі Шо-Га бракувало поживи й фактів для постійних філософських мізкувань — усі в селі живі, а для решти таїнств наставав час посту, то вона засідала біля вікна: могла годинами згадувати життя всіх знайомих — уже покійників, на чию могилку впав погляд; чи знаходила втіху в спостереженні життя сусідської худоби та переміщенні Марії по подвір’ю. Раз на день, за доброї погоди, баба Шо-Га навідувалася до найближчої сусідки через дорогу — зазвичай в обід, коли Марія доїла корів і Козетту, — розповідала найсвіжіші сільські новини, научала Марію премудростей господарювання, а Марія віддячувала старій смачними гостинцями й молоком, тож бабі Шо-Га не треба було тримати корову. Часто їй перепадали і речі: після смерті донечки Марія віддала багато чого для онучок баби… Сьогодні баба Ганка мусила провести повну ревізію всього насіння — скоро час сівби, і, хоч не зайшла до обійстя сусідів через зайнятість, не забула кілька разів пильно глянути на них у вікна.

— Щось не те, шо, га? Дуже тихо сидять, Марія худоби не порає, захорувала, шо, га… Тре буде завтра зайти, шо… — і продовжила розв’язувати кострубатими пальцями незліченні полотняні мішечки…

Наступного дня, в обідню пору, баба Шо-Га завітала до сусідів.

— Маріє, шо тебе не чути і не видно, га? Заслабла, шо, га?

— Та щось вітром весняним навіяло, голова болить…

— О-о, на тобі, піди до Гальки, най тобі яйця виллє, шо, га?

— Та не піду, бо роботи досить маю: моя Краса товчеться в хліві й товчеться, аж підлогу під собою проломала, ще й ногу пошкодила, тепер на пасовище не маю як гнати — шкутильгає.

— А Степан шо казав, га?

— Та шо казав — ніц… Почухав потилицю й пішов нові дошки гимблювати[11], а я мушу старі повикидати…

— Ну, то ти є моцна баба, шо, га…

— Та ще, бабо Ганко, Богу дякувати… — кректала Марія, виламуючи старі дошки.

— Видиш, не хтілась за мого Юрка йти, а було би, може, й тобі ліпше, і йому, шо? Га?..

Пісню за свого Юрка баба Шо-Га заводила з частотою набридливої спасівської мухи, бо вже й друга жінка ледве витримувала навіженого у своїй злобі хлопа, та й для Марії було великою удачею не стати невісткою прискіпливої тітки.

— Та так, так: найбільша риба — та, що залишилася плавати в річці, а найкращий кавалер — той, за якого не вийшла заміж… От ви, дав би вам Бог, вийшли-сьте би знов за свого дядька Ігоря?

— Ну шо ти, Маріє, така гостра на язик, га? Не можна про покійників так — шо, га? — Бабі Шо-Га її покійний чоловік на кладовищі більше подобався, ніж за життя…

— Ну то йдіть, провідайте його, там уже такий ладний тюльпан розцвів…

— Шо ти кажеш, розцвів, га?.. — і радісна баба Ганка поспішила на споглядання-любування нової квіточки.

А Марія, яка зазвичай утішалася «з-пустого-в-порожнє» з єдиною сусідкою, тепер була їй геть не рада: тривала підготовка сховку, і не треба було його нікому бачити, зовсім нікому… А тим більше бабі Шо-Га: син Юрко служив у поліції. Після візиту сусідки робота пішла швидше: з-під стійла корови Марія раз за разом вигрібала та виносила кошики й лантухи землі, яма поступово збільшувалась. Тільки змученій жінці кортіло перепочити, як перед очима ставав образ дівчинки в лахмітті, так схожої на її покійну доньку… «Хоча ні-ні, це і є моя донька… Як же їй важко там… До роботи, давай, Маріє, давай…» Степан укріплював і утеплював таємне підземелля дошками й тирсою; через два тижні під коровою була невеличка підземна кімната, перекрита в два ряди дошками з прошарком глини, дві дошки могли підніматися — вхід, верхні дошки на вигляд були старі та знищені, щоб не викликати підозр.

Марія почала посміхатися й жартувати — повернувся інтерес до життя: скоро, скоро її дитинка буде вдома, і ніхто, ніхто й ніщо не забере її знов… Степан ладен був врятувати не лише трьох людей, а й весь табір, аби лишень його Марія стала колишньою… З дубової скрині Марія витягнула святі для себе речі — плаття й светрики Мар’яночки — і довго з любов’ю та скорботою тримала в руках: скоро, скоро ваша