Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

фінішної прямої. Якщо ти хоч деколи дозволиш своїй жертві закінчити думку до кінця, то, повір, переконаєшся, що це корисно й гарно. Справжня господиня підкреслює таланти своїх гостей, а не вихваляється безперестанку своїми власними.

Алма хотіла, було, заперечити: «Але…», проте Беатрікс не дала їй завершити:

— Більше того, не варто далі реготати над жартами після того, як усі віддали їм належне й посміялися. Я помітила, що ти останнім часом надто вже довго смієшся. Жодна зі знайомих мені порядних жінок не ґелґоче, як гуска.

Тоді Беатрікс обернулася до Пруденс.

— Хоч мені й подобається, Пруденс, що ти не береш участі в порожніх і надокучливих балачках, але те, що ти взагалі тримаєшся осторонь від розмови — то вже зовсім інше діло. Гості подумають, що ти тупа, а це ж не так. Для нашої родини буде велика ганьба, якщо люди гадатимуть, що тільки одна з моїх доньок уміє говорити. Я вже тобі не раз казала: скромність — це просто різновид марнославства. Позбудься її.

— Пробачте, мамо, — сказала Пруденс. — Сьогодні ввечері я погано почувалася.

— Тобі тільки так здається. Перед самою вечерею я бачила тебе з книжкою легковажних віршиків у руках. Ти собі любісінько байдикувала. Той, хто перед вечерею читає віршики, ніяк не може за якусь годину погано почуватися.

— Пробачте, мамо, — повторила Пруденс.

— Крім того, Пруденс, я хочу поговорити з тобою про поведінку містера Едварда Портера сьогодні за вечерею. Не можна дозволяти, щоб чоловік так довго дивився на тебе, як ото він. Такі погляди принизливі для всіх. Мусиш навчитися класти край такій поведінці чоловіків, рішуче заводячи з ними розмову на розумні, серйозні теми. Може, містер Портер скоріше б оговтався зі свого романтичного заціпеніння, якби ти заговорила з ним, наприклад, про російську кампанію. Треба бути не тільки вихованою, Пруденс, а ще й розумною. Ти — жінка і, ясна річ, завжди матимеш моральну вищість над чоловіками, але якщо не порозумнішаєш і не почнеш захищати власної позиції, з твоєї моралі буде мало зиску.

— Розумію, мамо, — відповіла Пруденс.

— Немає нічого важливішого за гідність, дівчата. Час покаже, хто її має, а хто — ні.

Сестрам Віттекер жилося б легше, коли б вони — як той сліпий і кривий — навчилися допомагати одна одній там, де котрась із них мала слабкість. Натомість вони мовчки шкутильгали пліч-о-пліч, наосліп намацуючи шлях через власні хиби й труднощі.

Варто віддати належне їм і їхній матері, яка пильно стежила за їхніми манерами — дівчата ніколи не сварилися. Жодного разу не сказали одна одній образливого слова. Коли йшов дощ, вони люб’язно крокували під однією парасолькою. На порозі ввічливо пропускали одна одну вперед. Пропонували одна одній останнє тістечко й найкраще місце біля коминка. На Різдво обмінювалися скромними, старанно дібраними подарунками. Одного року Алма купила для Пруденс, яка полюбляла малювати квіти (гарно, але не зовсім точно), чудову книжку з ботанічними ілюстраціями під назвою «Самовчитель малювання для дам: новий трактат про зображення квітів». Того ж року Пруденс пошила для Алми вишукану атласну подушечку для голок фіалкового кольору — улюбленого кольору Алми. Отож дівчата справді намагалися поводитися розважливо.

«Дякую за подушечку, — написала Алма Пруденс у коротенькій ввічливій записці. — Я користуватимуся нею щоразу, коли мені буде потрібна голка».

Рік за роком сестри Віттекер трималися одна з одною бездоганно ввічливо, тільки мотиви в них були різні. Для Пруденс бездоганна ввічливість була виявом її вродженої натури. Тоді як для Алми — колосальним зусиллям, постійним, мало не фізичним пригнобленням підлих інстинктів, що їх вдавалося придушити тільки завдяки строгій моральній дисципліні й страху перед материним осудом. Отож у Білому Акрі всі дотримувалися манер і жили, на позір, мирно. Та насправді між Алмою і Пруденс височів могутній мур, який жодного разу не похитнувся. Ба більше: його ніхто й не пробував зрушити з місця.

Якось узимку, коли дівчаткам виповнилося п’ятнадцять, до Білого Акру приїхав давній приятель Генрі з ботанічних садів Калькутти, який багато років провів за океаном. Стоячи на порозі, ще не обтрусивши снігу з пальта, гість гукнув:

— Генрі Віттекере, старий шельмо! Ану покажи мені своїх славнозвісних доньок, про яких я стільки чув!

Дівчата сиділи поруч у вітальні, переписуючи записи з ботаніки. Вони чули кожне його слово.

Генрі рявкнув:

— Алмо! Ану ходи сюди! Тебе хочуть бачити!

Алма кинулася в передпокій у радісному передчутті майбутнього знайомства. Глянувши на неї, незнайомець розреготався і крикнув:

— Та ні, дурню, я не її мав на увазі! Покажи мені ту свою красуню!

Анітрохи не образившись, Генрі відповів:

— Ага, то тебе цікавить наша маленька принцеса? Пруденс, ходи сюди! Тебе хочуть бачити!

Пруденс прослизнула до передпокою і стала біля Алми, яка не могла зрушити з місця — її ноги мовби засмоктувала густа, моторошна трясовина.

— Ось вона яка! — вигукнув гість, оглядаючи Пруденс так, ніби визначав її ціну. — Прекрасна, еге ж? А я сумнівався. Думав, що всі перебільшують.

Генрі махнув на нього рукою.

— Ет, ви всі зависокої думки про Пруденс, — сказав він. — По-моєму, та, що лицем не вдалася, вартує десятка красунь.

Як бачите, обидві дівчинки, цілком можливо, страждали однаково.

Розділ сьомий

Рік 1816-й — не тільки Білому Акру, а й чи не всьому світу — запам’ятався як «рік без літа». Виверження вулкану в Індонезії наповнило атмосферу Землі попелом і темрявою й принесло в Північну Америку посуху, а в більшість країн Європи й Азії — холод і голод. У Новій Англії загинув урожай кукурудзи, у Китаї — рису, а по всій північній Європі — вівса й пшениці. Сотні тисяч ірландців вмерли від голоду. Не маючи корму, коні й худоба гинули цілими табунами. У Франції, Англії та Швейцарії відбувалися голодні бунти. У Квебеку в червні випало дванадцять дюймів снігу. В Італії сипав коричнево-червонуватий сніг — нажахані люди подумали, що наближається кінець світу.

Цілий червень, липень і серпень того зануреного в темряву року Пенсильванія була закутана густим, холодним, непроглядним туманом. Нічого не росло. Тисячі сімей залишилися ні з чим. Втім, для Генрі Віттекера той рік видався непоганим. Навіть у напівмороку грубки в його теплицях зуміли зберегти тропічні екзоти живими. До того ж через великі ризики він і так ніколи не заробляв на хліб землеробством на відкритому ґрунті. Майже всі лікарські рослини Генрі привозив із Південної Америки, де клімат не змінився. Ба більше: через негоду люди хворіли, а хворі люди купували більше ліків. Отож Генрі практично нічого не втратив — ні на ботанічній,