Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

— Там повно місця, я гарантую. Але дистанцію так розраховано, щоб змусити до неритмічних рухів. Це битва, Цірі, не балет. У битві не можна рухатися у ритмі. Рухом ти мусиш вивести супротивника з рівноваги, обдурити його, збити з пантелику. Готова до наступної спроби?

— Готова. Розкачуй ту холерну колоду.

— Не лайся. Розслабся. Атакуй!

— Ха! Ха! Ну і як? Як, Ґеральте? Воно навіть мене не торкнулося!

— Ти також навіть не торкнулася мечем другого мішка. Повторюю, це бій, не балет, не акробатика… Що ти там бурмочеш?

— Нічого.

— Розслабся. Поправ пов’язку на зап’ястку. Не затискай так на руків’ї долоні, це виводить із концентрації, заважає рівновазі. Дихай спокійно. Готова?

— Так.

— Уперед!

— У-у-у-ух!!! А щоб тебе… Ґеральте, це неможливо зробити! Замало місця на виверт і зміну ноги. А коли я б’ю з двох ніг, без виверта…

— Я бачив, що діється, коли ти б’єш без виверта. Болить?

— Ні. Не дуже…

— Сядь тут, біля мене. Відпочинь.

— Я не заморилася. Ґеральте, я того третього маятника не проскочу, хоч би відпочивала й десять років. Швидше не можу…

— І не мусиш. Ти достатньо швидка.

— Тоді скажи мені, як це зробити? Одночасно напівоберт, ухиляння й удар?

— Усе дуже просто. Ти не звернула уваги. Я казав, перш ніж ти почала, — потрібно на одне ухиляння більше. Ухиляння. Додатковий напівоберт — не потрібен. За другим разом ти все робила добре і пройшла усі маятники.

— Але не вдарила по мішку, бо… Ґеральте, без напівоберту я не можу вдарити, бо сповільнююся і не маю того, ну, як він зветься…

— Інерції. Це правда. Тож набери інерції й енергії. Але не через ухиляння і зміну ноги, бо на це не вистачить часу. Удар маятник мечем.

— Маятник? Я маю вдарити мішки!

— Це бій, Цірі. Мішками позначено вразливі місця твого супротивника, в них ти мусиш влучити. Маятників, які імітують зброю супротивника, ти мусиш уникати, мусиш від них ухилятися. Коли маятник тебе торкнеться, тебе поранено. У справжньому бою ти могла б уже й не підвестися. Маятник тебе торкнутися не може. Але ти можеш ударити маятник… Чому ти похнюпилася?

— Я… Я не зможу парирувати маятник мечем. Я надто слабка… Я завжди буду слабка! Бо я дівчина!

— Йди-но до мене, дівчино. Витри носика. Й послухай уважно. Жоден силач цього світу, жоден валигора чи моцак не зуміє парирувати удару, завданого хвостом ослизга, кліщами гігаскорпіона чи пазурами грифона. А саме таку зброю імітують маятники. Навіть не намагайся парирувати. Ти не відіб’єш маятника, лише сама від нього відіб’єшся. Переймеш його енергію, потрібну тобі для завдавання удару. Вистачить легенького, але швидкого відбиття і моментального, так само швидкого удару зі зворотного напівоберту. Переймеш інерцію через відбиття. Ясно?

— Гм.

— Швидкість, Цірі, не сила. Сила необхідна лісорубові, який валить сокирою дерева в пущі. Саме тому дівчата й дійсно рідко бувають лісорубами. Ти зрозуміла, у чому річ?

— Гм. Розкачуй маятники.

— Спочатку відпочинь.

— Я не заморилася.

— Уже знаєш як? Ті самі кроки, ухиляння…

— Знаю.

— Атакуй!

— Ха-а! Ха!!! Ха-а-а-а!!! Зробила тебе! Достала тебе, грифоне! Ґеральте! Ти бачив?

— Не кричи. Контролюй дихання.

— Я це зробила! Насправді зробила! Мені вдалося! Похвали мене, Ґеральте!

— Браво, Цірі. Браво, дівчино.

* * *

У середині лютого сніг зник, злизаний теплим вітром, який повіяв із півдня, від перевалу.

* * *

Про те, що відбувається у світі, відьмаки знати не хотіли.

Трісс послідовно й уперто спрямовувала в бік політики довгі розмови, які вони вели вечорами в темній залі, освітленій сполохами вогню з великого каміна. Реакції відьмаків завжди були однаковими. Ґеральт мовчав, приклавши долоню до лоба. Весемір кивав, інколи вставляючи коментарі, з яких не випливало нічого, крім того, що «за його часів» усе було краще, логічніше, чесніше й здоровіше. Ескель виказував увічливість, не скупився на посмішки й контакти очима, інколи навіть траплялося, що він зацікавлювався якоюсь маловажливою деталлю чи справою. Коен відверто позіхав і дивився у стелю, а Ламберт не приховував зневаги.

Не хотіли вони знати ні про що, не обходили їх дилеми, що зганяли сон із королів, чародіїв, володарів і вождів, проблеми, від яких тряслися і гуділи ради, кола й тінги[12]. Не існувало для них нічого, що відбувалося за перевалами, потонулими в снігу, за Ґвенллех, що несла шматки льоду в крижаному потоці. Існував для них лише Каер Морен, самотній, загублений серед диких гір.

Того вечора Трісс була знервованою і неспокійною — може, через вітер, що вив серед мурів замка. Того вечора всі були на диво піднесеними — відьмаки, за винятком Ґеральта, стали незвично балакучими. Ясна річ, говорили вони виключно про одне — про весну. Про наближення виїзду на шляхи. Про те, що шляхи їм принесуть, — про вампірів, вивертів, лєших, лікантропів і василісків.

Цього разу саме Трісс почала позіхати й дивитися у стелю. Цього разу саме вона мовчала, допоки Ескель не звернувся до неї із запитанням. Із запитанням, на яке вона очікувала.

— А як воно насправді на Півдні, над Яругою? Варто йти в той бік? Не хотілося б мені впакуватися у самісіньку сварку.

— Що ти звеш сваркою?

— Ну, знаєш… — Він зам’явся. — Ти постійно розповідаєш про ймовірність нової війни… Про постійні битви на кордонах, про повстання на зайнятих Нільфгардом землях. Ти згадувала, що балакають і про те, що нільфгардці можуть знову перейти Яругу…

— А, про що ми тут, — сказав Ламберт. — Товчуть одне одного, ріжуть, січуть безперервно, сотні років. Нема чого перейматися. Я уже вирішив, рушаю саме на далекий Південь, до Соддена, Магакама й Анґрена. Зрозуміло, що там, хоч де б пройшло військо, завжди множаться страшидли. У таких місцях завжди найкраще заробляється.

— Точно, — підтвердив Коен. — Місцевість безлюдніє, по селах самі баби, які ради собі не дадуть… Купа дітей без дому й опіки, що швендяють навколо… Легка здобич притягує потвор.

— А панове барони, — додав Ескель, — панове комеси та старости мають голови зайнятими війною, не вистачає їм часу, щоб стерегти підданих. Мусять наймати нас. Це все правда. Але з того, що Трісс нам розповідала всі ці вечори, випливає, що конфлікт із Нільфгардом — це серйозніша справа, не якась там локальна війнонька. Чи не так, Трісс?

— Навіть якщо й так, — промовила ядуче чародійка, — то чи не було б воно вам на руку? Серйозна кривава війна призведе до того, що буде більше збезлюднілих сіл, більше овдовілих баб і сила-силенна осиротілих дітей…

— Не розумію твого сарказму. —