Джордж Мартін - Учта для гайвороння

— І вас, добрі браття, — відповів пан Іліфер. — Хто ви такі?

— Бідолахи, — відповів здоровань із сокирою.

Незважаючи на холод осіннього лісу, він не мав на собі ані сорочки, ані свити, зате на грудях ніс вирізану ножем семикутну зірку. Саме такі зірки за давніх часів урізали собі у плоть андальські вої, коли вперше прийшли на цей берег вузького моря скидати у порох королівства першолюдей.

— Йдемо до міста, — мовила висока жінка, впряжена у гарбу, — веземо ці святі кістки до Блаженного Баелора, шукаємо розради та захисту від пана короля.

— Ставайте до наших лав, друзі, — закликав малий сухорлявий чоловічок у поношеній рясі септона, в котрого на шиї теліпався кришталь на ремінці. — Вестерос має потребу в кожному мечі.

— Ми прямували до Сутіндолу, — заявив пан Крейтон, — але могли б доправити вас безпечно до Король-Берега.

— Якщо ви маєте монету сплатити нам за супровід, — додав пан Іліфер, що вочевидь не бажав миритися зі своїм безгрішшям.

— «Горобцям» золото ні до чого, — відповів септон.

Пан Крейтон його не зрозумів.

— Яким ще горобцям?

— Горобець — найменший та найнижчий з птахів, якого знайдеш усюди. А ми — найнижчі з людей, і нас тепер теж знайдеш усюди. — Септон мав вузьке, худе, загострене обличчя, коротку, побиту сивиною брунатну борідку. Ріденьке волосся було зав’язано вузлом на потилиці, босі ноги зчорніли, побилися дорогою та затверділи так, що скидалися на корені старого дерева. — Тут у нас кістки святих людей, замордованих за віру. Вони служили Седмиці аж до смерті, а тепер служать і по смерті. Хтось помер з голоду, когось закатували. Сплюндрували безліч септів, без ліку дів та матерів зґвалтували безбожники і посіпаки гемонів. Не уникли наруги навіть сестри-мовчальниці. Вишня Мати плаче-побивається з гніву та розпачу. Настав час усім помазаним лицарям покинути земних господарів і стати до захисту Святої Віри. Ходімо з нами до міста, якщо ви справді любите Седмицю.

— Любити люблю, — відповів Іліфер, — але ж маю щось їсти.

— Так само, як усі діти нашої Матері.

— Наш шлях лежить до Сутіндолу, — байдуже буркнув пан Іліфер.

Один із жебрущих братів сплюнув, а жінка застогнала.

— Ви негідні та облудні лицарі, — мовив чоловік із зіркою на грудях.

Декілька інших вірян струснули кийками в повітрі, але босий септон їх відрадив.

— Не судіть, бо суд належить лише Батькові. Хай їдуть з миром. Вони такі самі бідолахи, як ми, загублені на цій землі.

Брієнна посунула кобилу вперед.

— Моя сестра теж загубилася, і я її шукаю. Дівчина тринадцяти років, рудаво-брунатне волосся, гарна на вроду.

— Всі діти нашої Матері несуть на обличчях її вроду. Хай Діва береже ту бідолашну дівчину… і вас теж.

Септон підняв одну з віжок, за які тягли гарбу, собі на плече, і смикнув. Жебрущі брати знову завели спів. Брієнна та заплотні лицарі сиділи верхи і спостерігали, як хода їх проминає, тупаючи потроху коліями шляху до Росбі. Згодом спів почав стихати, а тоді зовсім завмер удалині.

Пан Крейтон підняв з сідла половинку дупи і почухав її.

— Що то за люди такі — підняти руку на святого септона?

Брієнна добре знала, що то за люди. Коло Дівоставу, пригадала вона, «Хвацькі Компанійці» підвісили одного септона за ноги до гілки дерева і пускали в його труп стріли задля вправи та забави. Чомусь їй стало цікаво, чи нема і його кісток у тій гарбі разом із рештою.

— Але який дурень візьметься ґвалтувати мовчазну сестру? — казав тим часом пан Крейтон. — Та навіть пальцем її торкнутися… кажуть, що вони — дружини самого Морока, і що їхні жіночі місця холодні та мокрі, наче лід.

Він зиркнув на Брієнну і поспіхом додав:

— Е-е-е… благаю вибачити.

Брієнна дала остроги кобилі й рушила в бік Сутіндолу. За мить слідом поспішив пан Іліфер, а тоді й пан Крейтон, що опинився наприкінці загону.

За три години вони натрапили на іншу купку людей, що теж пробиралися до Сутіндолу: купця зі слугами в супроводі ще одного заплотного лицаря. Купець сидів на зозулястій кобилі, а слуги по черзі тягли воза: четверо налягали на лями, а двоє крокували біля колес. Та почувши копита на дорозі, усі покидали тягнути і поставали навколо воза з високими ясеновими костурами напоготові; купець підняв арбалета, лицар видобув меча.

— Пробачте мені підозри, коли ваша ласка, — гукнув купець, — але часи зараз неспокійні, а мене захищає самий лише добрий пан Шадрік. Хто ви такі, мушу спитати?

— Що ви таке кажете! — обурився пан Крейтон. — Я є уславлений лицар Крейтон Довголоз, щойно з великої битви при Чорноводі, а оце мій супутник у дорозі, пан Іліфер Безгрішний.

— Ми вам зла не бажаємо, — додала Брієнна.

Купець окинув її поглядом, повним сумніву.

— Вам, панно, личило б сидіти вдома, у безпечній світлиці. Нащо ви нап’яли на себе оцей стрій, неподобний вашій статі?

— Я шукаю свою сестру. — Брієнна не насмілювалася згадувати ім’я Санси, бо ж її розшукували за вбивство короля. — Шляхетну діву, прекрасну вродою, з блакитними очима і рудаво-брунатним волоссям. Можливо, ви бачили її у супроводі череватого лицаря сорока років, або ж блазня-п’яниці.

— Хо, п’яниць та усяких блазнів зараз на шляхах стільки, що й не злічиш! Та й дів після наруги теж. Щодо череватого… важко нині чесній людині зберігати добре черево, коли навколо стільки люду голодує. Проте ваш пан Крейтон, схоже, з голоду не потерпає.

— У мене широка кістка, — заперечив пан Крейтон. — А чи не поїхати нам разом? Не смію піддавати сумніву хоробрість пана Шадріка, та він із себе досить невеличкий, а три клинки — краще за один.

«ЧОТИРИ клинки» — подумала Брієнна, проте втримала язика за зубами.

Купець озирнувся на свій збройний супровід.

— Що скажете, пане лицарю?

— Вважаю, цих трьох нема чого боятися. — Пан Шадрік був сухорлявий, вузьколиций, наче лисиця, чоловічок з гострим носом і шапкою біляво-рудого волосся. Сидів він на норовливому каштановому румаку, зросту мав хіба на вершок більше за п’ять стоп, але носа задирав трохи не вдвічі вище за себе. — Один старий, другий жирний, а оте величезне — то жінка. Хай їдуть