Клайв Стейплз Льюїс - Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

Точніше сказати – попотворювалися. Тож коли б ви бачили нас тепер – і ваше щастя, доповім вам, що не бачите, – то ні за що на світі не повірили б, що раніше ми були зовсім не такі. У цілому, що тут довго розповідати – стали ми такими потворами, що одне на одного просто дивитися боялися. Тоді ми вчинили знаєте що? А от що ми вчинили: дочекалися, доки цей самий чародійник, про якого я вже говорив, почине по обіді, як у нього, бачте-но, було заведено, а потім тишком-нишком прокралися нагору і ну читати його чарівну книжку, аби провідати, як же нам розпотворитися назад. Мушу вам сказати, що у всіх нас аж жижки дрижали – до того ми боялися, що він прокинеться. Та гай-гай – у цій книжці ми так і не знайшли, як позбутися цього потворного неподобства. І було нам, скажу вам не криючись, щораз страшніше і страшніше. Словом, шукали ми, шукали – і в кінці кінців відшукали заклинання для того, щоб стати невидимкою. І розмислили: краще вже нам бути невидимками, ніж зоставатися такими потворами. Невидимками ж воно легше, отак-пак. Так от, моя дочка – вона у мене така ж, як ваша дівчинка, тобто, звісно, тепер не така, а, прямо скажемо, потворна, та це тепер, а раніше була така, така… – ет, нехай, нащо товкти воду в ступі, усе одно словами справі не зарадиш, – значить, дочка моя прочитала це заклинання, про яке я вже казав, тому що читати його можуть лише малі дівчатка чи сам чародійник, про якого я вже згадував, а то воно не діє. Чи то пак, може, й діє, та нічого тоді не чаклується. Постривайте, про що це я? Ага! Так ось, моя Кліпсі, про яку я вже говорив, прочитала це саме закляття, – а читати моя мала вміє хоч куди! – і всі ми стали, як самі бачите, найсправжнісінькими невидимками. І відразу, доповім я вам, зробилося нам куди легше, бо ми перестали сахатися одне одного. Та тішилися ми недовго. Йшов час, і незабаром нам ох як набридло бути невидимками. Стало нам тоскно одне без одного… Та найголовніше ось що: ми зовсім не чекали, що цей самий чародійник, про якого я вже говорив вам, також обернеться на невидимку. Як би там не було, а з тих пір ми його жодного разу не бачили. І досі не знаємо, чи помер він, чи просто пішов кудись, чи сидить у себе нагорі й невидимиться там що є сили, чи перебрався донизу й невидимиться тепер на землі. А почути його, скажу я вам, також годі, бо він завжди ходив босий і ступав тихше кішки. І від всього оцього, скажу вам щиро, мої любі, нерви наші ось-ось геть-чисто сплохують…

Такою була історія, яку повідав голос ватага. Її, правда, довелося тут чимало скоротити й випустити те, що говорили решта голосів. Бо щойно оповідач проказував якихось п’ять-шість слів, як інші навперебивки вторували, підтакували та підтримували. Тож нашим мандрівникам обходилося о-го-го яких зусиль дослухати все це до кінця.

Коли голос ватага вмовкнув, запала дуже довга тиша.

– Усе-таки, – сказала зрештою Люсі, – я щось не доберу розуму, до чого ж тут ми?

– Як «до чого»? – розхвилювався ватаг. – Стривайте, невже я пропустив найголовніше?

– Пропустив, ще й як пропустив! – радісно заторохтіли його невидимі супутники. – Так хитро пропустити не кожне зможе! Молодець, ватаже! Так тримати!

– Не знаю, чи варто мені переказати свою розповідь іще раз, – почав голос ватага.

– Не варто, не треба! – злякано вигукнули Каспіан та Едмунд.

– Так що, коли вже бути зовсім стислим, – сказав голос ватага, – ми багато-багато років ждали-дожидалися, коли з дальніх країв приїде дівчинка – подібна до вас, юна пані, – яка підніметься нагору, розгорне чарівницьку книгу, віднайде там замовляння від невидимості й прочитає його. І присягли ми, що коли прибудуть на цей острів чужоземці – з маленькою дівчинкою, ясна річ, бо інакше й присягати не було чого, – то ми їх звідси не відпустимо доти, доки не зроблять те, що ми хочемо. Тому, шановні, якщо ваша дівчинка не згодиться це зробити, то доведеться нам взяти на себе прикре діло: перерізати вам усім горлянки. Ви вже на нас тоді не тримайте лиха, якщо все на так обернеться. Бо ж ми, як ніяк, давали обіцянку.

– Щось я не бачу вашої зброї, – не піддавався Рипічип. – Вона у вас що, теж невидна?

Та не встиг він договорити, як повітря пронизав свист, і над ними задеренчав спис, що увіткнувся в дерево.

– Адже це спис, хіба ні? – сказав голос ватага.

– Авжеж, авжеж, спис, – підхопили решта голосів. – Відмінний кидок, ватаже!

– І його пущено моєю рукою, – продовжував голос ватага. – Зброя наша стає видною лише тоді, коли ми випускаємо її з рук.

– Але чому ви хочете, щоб це зробила саме я? – запитала Люсі. – У вас що, своїх дівчаток немає?

– Ми боїмося, боїмося! – закричали всі голоси як один. – Ми нагору не підемо!

– Інакше кажучи, – сказав Каспіан, – ви вимагаєте, аби ця леді пішла назустріч якійсь небезпеці, на яку ви не наважуєтеся наражати своїх братів та сестер?

– Авжеж, авжеж! – зраділи голоси. – Дуже добре сказано! Відразу видно – хлопець головатий!

– Та як ви смієте зневажати… – почав був Едмунд, та його перервала Люсі:

– А коли мені треба підійнятися нагору – за дня чи за ночі?

– Удень, удень, звісно ж, удень, – сказав голос ватага. – Для чого ж уночі? Уночі не треба. Хіба можна йти нагору, коли темно? Бр-р-р!

– Хай так, тоді я згодна, – сказала Люсі. – Ні, не треба мене відмовляти, – додала вона, обертаючись до своїх друзів. – Ви ж бачите – сперечатися марна річ. Їх тут багато, нам із ними не впоратися. А так у нас з’явиться шанс.

– Але ж там чаклун, – сказав Каспіан.

– Я знаю, – відповіла Люсі. – Та він може виявитися не таким уже й страшним. Чи ж тобі не здається, що ці хлопці-молодці самі не дуже-то хоробрі?

– І не дуже-то розумні, – докинув Юстас.

– Послухай, Лу, – сказав Едмунд. – Ми не маємо права пускати тебе туди. Спитай Рипа – я певен, він скаже те саме.

– Та я ж і своє життя рятую, – заперечила Люсі. – Адже мені теж неохота, щоб мене розрубали на шматочки невидимі мечі.

– Її величність правильно каже, – погодився Рипічип. – Будь ми певні, що зможемо врятувати її в бою, – ніхто б і на секунду не замислився. Але такої певності у