Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 5.2

Трохи пізніше, розкладаючи речі в тимчасово моїй кімнаті, важко було не думати про те, наскільки вона велика. Наскільки уся ця квартира більша за мою.

Вдома в мене не було навіть половини того простору, що пропонувало це місце. Це змушувало мене почуватися дивно. Щось типу клаустрофобії навпаки.

Не до панічних атак, певна річ. Просто від такої кількості простору мені було дещо… не по собі.

Кімната, яку мені виділив Артур, мала широке ліжко, чималу шафу для одягу, зручне крісло та робочий стіл, на якому я розмістила свій ноутбук та етюдник.

Я міркувала щодо того, аби зберігати його разом з пензлями, фарбами та іншими матеріалами для малювання, та в останню мить згадала про очі Жданова, намальовані всередині, і вирішила, що не готова залишати його в студії. Це було надто особистим. Ніби щоденник чи щось таке.

Було б дивно просто тримати його і ніяк не використовувати, тож разом з етюдником зі мною в кімнаті залишився мій набір олівців та лайнерів. Тож, коли я потягнулася за ними, й вляглася просто посеред ліжка, ніщо не заважало мені додати до очей Жданова його ніс та вигнуті в напівусмішці губи.

Та, на жаль, більше той лист на собі вмістити просто не міг. Тож я перегорнула сторінку етюдника і почала малювати знову.

За роботою я дещо втратила лік часу. Зовсім не слідкувала за годинами. І усвідомила це лиш тоді, коли почула стукіт в двері, і ледь не підстрибнула від несподіванки.

Закривши етюдник, я по-дитячому заховала його під подушку і відповіла:

— Заходь.

Артур трохи прочинив двері, однак не зробив жодного кроку у кімнату. Тільки притулився плечем до дверного отвору.

— Я збираюся замовити поїсти. В тебе є побажання?

Я здивовано кліпнула. Невже вже час їсти? А тоді знизала плечима.

— Нічого особливого. Я усе їм. Алергій не маю. Можеш замовити на свій смак.

Ні, звісно, в мене були певні вподобання, як і в будь-якої людини, та я, як-не-як, була тут лише тимчасовою гостею, і не бачила сенсу вередувати.

— Гаразд.

Я була майже впевнена у тому, що він скаже щось ще, однак Артур лише кивнув, та, відштовхнувшись від дверного отвору, залишив мене у спокої.

Ненав’язливий. Так і запишемо.

Зітхнувши, я кинула погляд на подушку, під якою сховала етюдник, та не потягнулася до нього знов. Натомість дістала телефон, та написала подрузі, що зі мною все гаразд, і отримала у відповідь вимогу відправити відеоповідомлення, бо, цитую: “Інакше звідки мені знати, що це пише не той підозрілий гімнюк?”

Я тихо розсміялася й ввімкнула камеру.

— Як бачиш, я досі жива, і навіть сама в кімнаті. Усе гаразд.

Я трохи повернула телефон, так, щоб охопити усю кімнату, й відправила повідомлення.

За декілька секунд отримала відповідь:

“Гаразд, тепер вірю. Хоча і не впевнена, що зможу спокійно спати сьогодні уночі”.

Я похитала головою.

Як на мене, Ася занадто за мене хвилювалася. Звісно, в неї на це були вагомі причини.

Вона була мені як сестра. І часто повторювала, що я для неї значу більше, ніж її родина.

В останньому, правда, не було нічого дивного, бо вони були ще тими паскудами. Всі, крім її тітки. Їх навіть на весілля не запросили, і, як на мене, правильно зробили. Нічого там робити людям, що нехтували Асею все її життя.

Сенс у тому, що ми з нею були дуже близькі, і звикли дбати одне про одного. Більше, ніж це коли-небудь робили наші рідні.

Гадаю, на цій почві ми колись і зблизилися. Як там кажуть? Спільні травми поєднують людей?

В нашому випадку це правда.

Не подумайте, що я жаліюся. Знаю, бувають сім’ї і гірше за мою. Та це однаково не робить її адекватною. Аж ніяк.

Якщо ви гадаєте, що я перебільшую, тобто драматизую через якісь дрібниці, то от вам приклад.

Мені було шістнадцять. Я саме визначилася з університетом, де хочу навчатися, і кафедрою. Звісно, пов’язаною з мистецтвом.

Як відреагував мій батько?

Назвав мене ідіоткою. Марною витратою грошей та часу. Розчаруванням.

Він сказав, що я ніколи не матиму нормальної роботи та нормального життя. Що я стану безхатьком та помру під якоюсь автострадою. І що, якщо я не послухаю його, й вступлю туди, він вижене мене з дому і більше ніколи не пустить назад. Навіть якщо я вмиратиму.

Що в цей час робила мати?

В її виправдання можу сказати хіба що те, що вона цього не чула.

В той час вона була на олімпіаді з математики мого молодшого брата в іншому місті. Та, якщо чесно, навіть якби вона там була, навряд могла б щось зробити.

Батько ніколи не підтримував мою любов до малювання. Казав, що мені варто витрачати час на щось більш корисне, як мій брат, що виросте, і влаштується в якусь айті компанію абощо. Мати ж в крайньому випадку хвалила мене для вигляду, та ніколи по-справжньому не цікавилася тим, що я роблю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍