Кала Тор - Потраплянка з Харкова , Кала Тор

Розділ 14.

А на ранок мене вразила хвороба.

Я не була схожа сама на себе – цілий тиждень пролежала в ліжку, знесилена, з червоними очима. Лихоманка то відступала, то накочувала хвилями. У лихоманковому мареві я побачила сон…

Тепло. Легкий аромат трав, які вона завжди носила із собою. І м’який голос, який я б упізнала навіть серед тисяч інших.

— Пробач мені, дитино…

Я підняла голову. Переді мною стояла вона — моя бабуся. Така ж, як я пам’ятала її з дитинства, але водночас інакша. Її очі здавалися глибшими, мудрішими, а зморшки на обличчі не були слідами втоми, а радше нагадували тонке мереживо пережитих історій.

— Бабуню? — мій голос лунав глухо, ніби загублений між світами.

— Ти злишся на мене, правда? — Вона зітхнула і стиснула мої руки. Її долоні були теплими, як завжди.

Я хотіла відповісти, але не змогла. В горлі стояв клубок.

— Я привела тебе сюди, бо ти  у своєму світі вже не встигала виконати те, що належило твоїй душі. — Її голос звучав рівно, але я бачила в її очах біль. — Я не могла дозволити цього, розумієш?

Моє серце стиснулося.

— Але чому саме цей світ? Чому я?

— Бо ти потрібна тут. — Вона провела пальцями по моєму волоссю, як робила це колись у дитинстві. — На жаль, я не можу тобі всього розповісти. Прийми цей світ, прийми свою долю та шукай свій шлях. 

— А що, як я не готова?

– Довірся мені і своїм домочадцям, вони не просто друзі, захисники, вони душі нашого роду. Поки ти тут, ти ніколи не будеш самотньою.

Мені стало зрозуміло, що я не просто потрапила у цей світ випадково. Я повернулася туди, де мене чекали.

Я прокинулася, важко вдихнувши повітря. Лихоманка спала. А разом із нею залишився післясмак сну, який був занадто реальним, щоб бути просто грою уяви. Тепер я розуміла, ким були мої домочадці. Їхні історії вплелися у тканину мого життя, як тонкі золоті нитки у коштовне полотно. Але, правду кажучи, це вже не мало значення. 

Вони давно стали для мене рідними, не тому, що так судилося чи було написано в долі, а тому, що оселилися у моєму серці. І відтепер там їм було місце — навіки.

Селін безперестанку клопоталася біля мене, докоряючи, що це все через перевтому. Кет же була впевнена, що я застудилася, бо надто довго засиділася в саду.

Мені було нудно. Записник мені заборонили, очі боліли, тож я попросила Кет читати мені їхні бувалини – казки та легенди цього світу.

Багато хто приходив мене провідати, але Селін перетворилася на справжнього охоронця і вперто не впускала нікого.

Пробрався лише один лазутчик.

Коли я розплющила очі, він уже сидів поруч, задумливо дивлячись на мене.

— Як ти себе почуваєш, Міліндо? — його голос був низьким, майже муркотливим.

Я хотіла щось відповісти, але він лише приклав палець до моїх губ.

— Ч-ч-ч, мовчи. Я боровся з собою ці дні, але зрештою… не зміг домовитися із собою.

Його погляд був серйозним, майже пронизливим.

— Мені не шкода ні дружби, ні репутації твого чоловіка. Це – по-перше. По-друге, я заслуговую на тебе, а ти заслуговуєш на щастя. А по-третє… я теж хворий. В мене болять очі, коли я тебе не бачу.

Я усміхнулася. Ой, який же він все-таки хитрун.

— Я знаю, що тобі тут нудно, тому приніс книгу. І буду тобі читати.

Він відкрив її і почав читати – це був жіночий роман про нещасне кохання, але читав він так, що я ледве стримувала сміх. Його інтонації, драматичні паузи, багатозначні зітхання – все це перетворювало історію на справжню виставу.

Я не витримала.

— Досить! — засміялася я, вириваючи у нього книгу. — Якщо ти прийшов мене лікувати, то точно вилікуєш… від нудьги.

Він нахилився трохи ближче, його очі виблискували пустощами.

— Тоді я прийду ще… вночі. 

Подушка полетіла в нього раніше, ніж він встиг додати ще щось. 

— Ох! Я смертельно поранений! — Він схопився за голову, похитуючись, немов от-от впаде. — Як жорстоко! Як безсердечно! 

— Ти сам напросився, — я склала руки на грудях, спостерігаючи за його театральним виступом. 

— Що ж, мушу дозволити тобі полікувати мою рану… поцілунком, — видихнув він із драматичним виразом, трохи примруживши очі. 

Я закотила очі, але зрештою змилостивилася. Піднялася й легенько торкнулася губами його скроні, саме туди, куди прилетіла подушка. 

— О, тепер життя знову набуло сенсу! — Він підняв руку до серця, вдихаючи на повні груди, ніби тільки що повернувся з того світу. 

— А тепер іди, поки я не знайшла ще один снаряд, — погрозливо сказала я, нахиляючись до чергової подушки. 

Він засміявся, але не ворухнувся. 

— Чого стоїш? 

— Просто запам’ятовую цей момент, — його голос став м’якшим. 

Мої щоки миттєво спалахнули. 

— Ну все, тепер точно геть! 

Він усміхнувся, нахилившись ближче. 

— До зустрічі, Міліндо

І, залишивши мене з плутаниною в голові, він таки пішов. Я дивилася йому вслід, і серце моє трохи стискалося, але не від болю, а від тих непевних відчуттів, що накрили мене. Прислухалася до себе — і зрозуміла, що його присутність не викликає відторгнення, але й не залишає байдужою. Його увага була глибшою, ніж просто дружня, і я це відчувала, як хвилі, що накочуються на берег, незважаючи на мої спроби залишити все в спокої.

Але моє серце... Моє серце належало іншому, хоча від нього я була так далеко… аж в іншому світі. Я  переконувала себе, що не маю права на таке почуття, а воно все одно не покидало мене, мов невидимий вузол у грудях. Його образ залишився з моєю душею.

Моя хвороба стала для мене своєрідною точкою відліку. Тиждень безсилля і неробства дав мені змогу впорядкувати думки, розкласти усе по поличках і, що найголовніше, визначитися остаточно — хто я є і чого я хочу. Відтепер я більше не дозволю обставинам керувати мною, я буду сама будувати свою реальність.

З цією думкою в моєму житті з’явився новий записник — маленький стратегічний план, що містив у собі чіткі кроки для реалізації задуманого. Він був простим, зі шкіряною палітуркою, злегка потертою на згинах, ніби чекав, коли його наповнять сенсом. Я обережно відкрила першу сторінку й вивела акуратним почерком: "Мої зміни".

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍