Джордж Мартін - Битва королів

— Мене вони не лякають,— мовила Арія.

— Ну й дурне! От мене вони лякають,— поклав Бугай руку на руків’я меча, і Рордж зареготав.— Ходімо від них.

Човгаючи ногами, Арія дозволила Бугаю відвести себе до дверей заїзду. Вслід їм лунав сміх Рорджа й сичання Куслія.

— Хочеш позмагатися? — спитала вона Бугая. Їй кортіло з кимось побитися.

Бугай здивовано кліпнув. На темно-сині очі впали густі чорні пасма, досі вологі після лазні.

— Я ж тебе поб’ю.

— Не поб’єш.

— Ти не уявляєш моєї сили.

— А ти не уявляєш моєї спритності.

— Арі, ти напрошуєшся,— витягнув він Прейдів довгий меч.— Криця дешева, але це справжній меч.

Арія дістала з піхов Голку.

— А ця криця гарна, отож мій меч справжніший за твій.

Бугай похитав головою.

— Обіцяєш не плакати, якщо я тебе пораню?

— Обіцяю, якщо пораниш,— стала вона боком, у звичну стійку водяного танцюриста, але Бугай і не ворухнувся. Він задивився на щось у неї за спиною.— Що таке?

— Золоті плащі,— сказав він, і його обличчя напружилося.

«Не може бути»,— подумала Арія, але, озирнувшись, побачила на королівському гостинці шістьох у чорних кольчугах і золотих плащах міської варти. Серед них виднівся командир — на ньому була чорна емальована кіраса, оздоблена чотирма золотими кружалами. Золоті плащі зупинилися біля заїзду. «Бач очима»,— здавалося, прошепотів до Арії голос Сиріо. Її очі побачили під сідлами біле мило: коні їхали довго та швидко. «Спокійна як стояча вода». Арія узяла Бугая за руку й потягнула за високий квітучий живопліт.

— Що таке? — запитав він.— Що ти робиш? Пусти.

— Тихі як тінь,— шепнула вона, смикнувши його вниз.

Перед лазнею сиділо кілька з Йоренових підопічних, чекаючи своєї черги.

— Ви, там,— гаркнув один із золотих плащів,— це ви маєте вбратися в чорне?

— Можливо,— почулася обережна відповідь.

— Ми б радше приєдналися до вас, хлопці,— мовив Рейсен.— Ми чули, на Стіні холодно.

Командир золотих плащів зліз із коня.

— У мене ордер на одного хлопця...

З заїзду випірнув Йорен, пальцями розчісуючи сплутану бороду.

— І кому цей хлопець знадобився?

Решта золотих плащів теж почала злазити, стаючи поряд з кіньми.

— Чого ми ховаємося? — прошепотів Бугай.

— Це я їм треба,— шепнула у відповідь Арія. Вухо Бугая пахло милом.— Сиди тихо.

— Він потрібен королеві, старий, хоча це й не твоя справа,— сказав командир, витягаючи з-за пояса тасьму.— Ось печатка її світлості й ордер.

Бугай, сидячи за живоплотом, з сумнівом похитав головою.

— Навіщо ти королеві, Арі?

— Тихо,— штовхнула вона його кулаком у плече.

Йорен помацав тасьму ордеру з балабушкою золотого воску.

— Гарненька,— сплюнув він.— Та справа в тому, хай що він там накоїв у місті, це вже до дупи.

— Королеві не цікава твоя думка, старий, і мені теж,— сказав командир.— Хлопця я отримаю.

Арія подумала про втечу, але вона розуміла, що на своєму віслюкові далеко не втече від золотих плащів на конях. Та й вона страшенно втомилася тікати. Вона втекла, коли по неї прийшов сер Мірин, а потім — коли стратили батька. Якби вона була справжньою водяною танцюристкою, то зараз би вийшла вперед з Голкою в руках і всіх повбивала — й більше ніколи б ні від кого не тікала.

— Нікого ви не отримаєте,— уперто мовив Йорен.— Є закони.

— Ось твій закон,— витягнув золотий плащ короткого меча.

— Це не закон,— поглянув Йорен на клинок,— а просто меч. У мене, знаєте, теж такий є.

— Старий дурень,— посміхнувся командир.— Зі мною п’ятеро людей.

— А в мене, знаєте,— сплюнув Йорен,— тридцятеро.

Золотий плащ розреготався.

— Оцих? — сказав здоровань-неотеса з перебитим носом.— Хто перший? — гаркнув він, розмахуючи мечем.

— Я,— висмикнув Тарбер вила з копиці сіна.

— Ні, я,— гукнув Клепач, дебелий каменяр, дістаючи молоток з фартуха, з яким не розлучався.

— Я,— звівся з землі Курц, стискаючи в руці білувального ножа.

— І ми з ним,— натягнув Кос великий лук.

— Усі ми,— сказав Рейсен, підносячи вгору важку й довгу дорожню патерицю, з якою ходив.

З лазні вийшов Довбень з вузликом одягу в руках, побачив, що коїться, й кинув на землю все, крім кинджала.

— Бійка? — зацікавився він.

— Схоже,— зронив Пиріжок, зіп’явшись навколішки, щоб дотягнутися до величенької каменюки. Арія не вірила своїм очам. Вона ж бо ненавиділа Пиріжка! Чого ж він ризикує заради неї?

Золотому плащу з перебитим носом і досі було смішно.

— Дівчатка, ану повикидайте свої дрючки й камінчики, поки вас не відшльопали. Та ви ж не знаєте, з якого боку за меч узятися!

— Я знаю! — гукнула Арія; вона не дозволить їм померти за неї, як помер Сиріо. Не дозволить! Протиснувшись крізь живопліт з Голкою в руках, вона завмерла в позі водяного танцюриста.

Перебитий Ніс гоготнув. Командир зміряв її поглядом з голови до ніг.

— Сховай клинок, дівчинко, ніхто тебе не скривдить.

— Я вам не дівчинка! — люто заверещала вона. Що з ними таке? Вони здолали такий шлях заради неї, ось вона врешті перед ними — і вони просто посміхаються? — Це я вам треба.

— Ні, це він нам треба,— штрикнув командувач коротким мечем у Бугая, який вийшов наперед і став поряд з нею, стискаючи в руці дешевий Прейдів меч.

Однак дарма він відвів очі від Йорена, нехай і на мить. Бо вістря меча чорного брата вже притиснулося до борлака на шиї командувача.

— Ви не отримаєте ні того, ні того, якщо не хочете, щоб я вам борлак проштрикнув. У мене в заїзді ще десять, п’ятнадцять братів, якщо це вас і досі не переконало. На вашому місці я б кинув отой різак, завдав зад на оту товсту коняку й учвал тікав до міста,— сплюнув він, дужче натискаючи кінчиком меча.— Вже!

Командир розчепірив пальці. Його меч упав у пилюку.

— А це ми лишаємо собі,— сказав Йорен.— На Стіні гарна криця завжди знадобиться.

— Як скажете — поки що. Гвардійці!

Золоті плащі сховали мечі в піхви й посідали на коней.

— А ви ліпше покваптеся на Стіну, старий. Наступного разу піймаю тебе — і твоя голова опиниться там само, де й байстрюкова.

— Кращі за вас намагалися,— ляснув Йорен плазом меча командирового коня