Джордж Мартін - Битва королів

що то правда, Годе,— мовив хазяїн заїзду.— От ти раз у раз присягаєшся повернути мені все, що заборгував, але я ще й мідяка не бачив.

Вітальня вибухнула сміхом, і рудий почервонів.

— Вовчий був рік,— озвався хворобливий на вигляд чоловік у забрьоханому зеленому плащі.— Біля Божого Ока зграї знахабніли як ніколи. Овець, корів, собак, усіх підряд ріжуть, як їм заманеться, і людей геть не бояться. Уночі зайдеш у ліс — прощайся з життям.

— Теж казки, не правдивіші за інші.

— Я чула таке від сестри, а вона не з брехливих,— мовила якась стара.— Каже, зграя величезна, сотні вовків, і всі людожери. А вожаком у них вовчиця, сука з сьомого пекла.

«Вовчиця!» Арія розхлюпала пиво. А Боже Око неподалік Тризуба? Була б у неї карта! Наймірію вона лишила поблизу Тризуба. Вона не хотіла, але Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться разом з ними, її уб’ють за те, що покусала Джофрі, хай навіть її провини в цьому й немає. Тож довелося кричати на Наймірію та жбурлятися камінням, і поки Арія кількома камінцями не поцілила в неї, деривовчиця все йшла за ними. «Вона мене, мабуть, уже й забула,— подумала Арія.— А навіть якщо й ні, то вже певно зненавиділа».

— Я чув,— заговорив чоловік у зеленому плащі,— як ця пекельна сука одного разу з’явилася в селі... в базарний день, кругом люди, а вона сміливо собі підходить і видирає дитину просто в матері з рук. Коли це дійшло до вух лорда Мутона та його синів, вони присяглися, що покінчать з нею. З вовкодавами вистежили її до самого лігва — і ледве шкури свої врятували! З вовкодавів ніхто не вернувся, жоден!

— Це все казки,— випалила Арія, не встигнувши прикусити язика.— Вовки дітей не їдять.

— А тобі звідки знати, хлопче? — запитав чоловік у зеленому плащі.

Поки вона думала, що відповісти, Йорен узяв її за руку.

— Нажлуктився пива, точно вам кажу.

— А от і ні. Вовки не їдять дітей...

— Ану геть звідси, хлопче... і сиди там, поки не навчишся тримати рот на замку, коли дорослі розмовляють,— добряче підштовхнув її Йорен до чорного ходу, який вів у стайню.— Іди. Перевір, чи добре напоїв конюший наших коней.

Арія, киплячи від люті, вийшла надвір.

— Не їдять,— пробурмотіла вона, дорогою буцнувши ногою камінець. Той закотився під фургон.

— Хлопче! — погукав чоловічий голос.— Милий хлопче!

До неї говорив один з чоловіків у ланцях. Арія обережно наблизилася до фургона, поклавши руку на руків’я Голки.

Брякнувши ланцями, в’язень підніс порожній кухоль.

— Дехто не від того, щоб іще сьорбнути пива. Після таких браслетів декого мучить спрага.

Цей був наймолодший із трьох — стрункий, з гарними рисами, завжди усміхнений. З одного боку його чуприна, скуйовджена та брудна після в’язниці й довгої дороги, була червона, а з другого — біла.

— А ще було б незле скупатися,— сказав він, побачивши, що Арія дивиться на нього.— І тоді у хлопчика з’явиться друг.

— У мене є друзі,— мовила Арія.

— Щось я не бачу,— втрутився безносий. Він був приземкуватий і кремезний, з величезними ручищами. Всі руки, ноги, груди, навіть спина в нього поросли чорним волоссям. Він нагадав Арії картинку, яку вона бачила в книжці: мавпу з Літніх островів. Ота дірка в нього на обличчі змушувала її весь час відводити очі.

Тут розтулив рота лисань і засичав, як велетенська ящірка. Коли Арія злякано позадкувала, він іще ширше розтулив рота й помахав язиком, хоча то радше був обрубок, ніж язик.

— Припиніть,— випалила вона.

— У чорних підземеллях дехто не сам обирає собі співмешканців,— мовив красунчик з червоно-білою чуприною. Щось у його мові нагадало їй Сиріо; все було наче так, а наче й не так.— Оці двоє геть не знають манер. Дехто мусить перепросити. Тебе звати Арі, правда ж?

— Ковтюх,— проспівав безносий.— Ковтяк з дерев’яним мечем. Обережно, лоратянине, а то вдарить і тебе.

— Декому соромно за своє товариство, Арі,— сказав красунчик.— Дехто має честь називатися Джакен Г’ґар з вільного міста Лората. Хотів би він знов опинитися вдома! А його товариші по неволі називаються Рордж,— він махнув кухлем на безносого,— і Куслій.

Куслій знов засичав, вищиривши повний рот жовтих загострених зубів.

— Людина повинна мати ім’я, правда ж? Куслій не вміє ні говорити, ні писати, але зуби в нього дуже гострі, тож дехто кличе його Куслієм, і він у відповідь усміхається. Тобі приємно?

Арія позадкувала від фургона.

— Ні.

«Скривдити мене вони не можуть,— сказала вона собі,— вони всі в ланцюгах».

— Дехто зараз заплаче,— перевернув красунчик свій кухоль догори дриґом.

Безносий Рордж, вилаявшись, кинув у неї свій кухоль. У кайданках він рухався незграбно, і все одно, якби Арія не відстрибнула вбік, важкий олов’яний кухоль втелющився б їй у голову.

— Ану принеси нам пива, нікчемо! Хутчіш!

— Стули пельку! — Арія спробувала уявити, як повівся б Сиріо. І витягнула свій дерев’яний меч.

— Підійди-но,— сказав Рордж,— застромлю цього дрючка тобі в зад і віддрочу тебе до крові.

«Страх ранить глибше за меч». Арія примусила себе наблизитися до фургона. Кожен наступний крок зробити було важче, ніж попередній. «Люта як росомаха. Спокійна як стояча вода»,— бриніли у голові слова. Сиріо б не боявся. Вона була вже так близько, що змогла б торкнутися колеса, аж тут Куслій метнувся на ноги та спробував її схопити, забряжчавши й загримотівши ланцями. Але кайданки не дозволили його рукам випростатися, й він не дотягнувся до неї на якийсь фут. Куслій засичав.

І тут вона його вдарила. Влупила щосили рівно між маленьких очисьок.

Заверещавши, Куслій позадкував, а тоді всією вагою наліг на ланцюги. Ланці ковзнули, крутнулися й нап’ялися, й Арія почула рип старого сухого дерева: це величезні залізні кільця силкувалися випорснути з дощок на підлозі фургона. Жили на руках у Куслія набрякли, велетенські бліді долоні тягнулися до Арії, але пута тримали міцно, й нарешті чоловік упав навзнак. З виразок у нього на щоках зацебеніла кров.

— У хлопчика хоробрості більше, ніж глузду,— зауважив чоловік, що назвався Джакеном Г’ґаром.

Арія позадкувала від фургона. Відчувши, як їй на плече лягла рука, вона крутнулася, знов підносячи дерев’яний меч, але то був Бугай.

— Що ти тут робиш?

— Йорен сказав,— підняв він руки у захисному жесті,— що нам