Юрій Ігорович Андрухович - Коханці Юстиції

У нього при собі доволі об’ємна скриня зі зразками колоніальних товарів. Маріо Понґрац віднедавна є дистриб’ютором великої торговельної фірми з централею у Відні та філіями в Будапешті, Бремені й Амстердамі. Надворі 1855 рік, і молодий цісар Франц-Йосиф Перший щойно проїхався Королівством Галичини й Лодомерії з інспекційним візитом.

У Коломиї Маріо Понґрац не збирається затримуватися надовго. Він замешкує в помітно чистішому за інші готельчику «Оаза» на Кутському передмісті. У нього єдиний на все місто номер з ванною, лежачи в якій можна пахкати сигарою й через південне вікно бачити синюваті обриси недалеких гір. Другого дня він замовляє вечерю в готельній харчівні. Їжу й вино до його столу носить служниця на ім’я Ґеновефа (частіше звана Марією) Вітраківна, кругла сирота з ходачкової напіввимерлої фамілії, вихованка школи-інтернату сестер василіанок. Кілька років тому, дочекавшися повноліття, вона кометою вирвалася з-під опіки черниць і почала цілком самостійно радити собі з життям, поєднуючи денну роботу покоївки з дещо іншого типу роботою нічною.

Під час вечері Маріо Понґрац дозволяє собі кілька відвертих поглядів у її бік. Він навіть замовляє додатковий півдзбанок вина, щоб затриматися при столі надовше і бодай ще з два-три рази — крадькома, а як вийде, то сміливіше — кинути оком туди, де її талія переходить у стегна. Піднявшися трохи згодом до своєї кімнати, він довго не може заснути й зачаєно лежить із розплющеними очима. Йому пригадується, що він не кохався вже з півтора місяця: востаннє, зовсім випадково, з донькою рабина в Перемишлі. Отже, розуміє він, це збудження, яке так брутально ним тепер заволоділо, само собою не вляжеться. Він уже вирішує зарадити собі у спосіб, до якого, ніде правди діти, хоч і зрідка, але змушений був удаватися. І десь тоді (чи це йому мариться?!) лунає обережний, а краще сказати, тремкий стукіт у двері, й геть пересохлий від хвилювання дівочий голос несе якусь нісенітницю про чисті рушники на ранок. (Спершу вона помилково каже «на сніданок», але потім виправляється.) «Увійди», — так само пересохло запрошує Маріо Понґрац. Дверей на ключ він чомусь не замкнув.

Десь поміж п’ятою й шостою ранку, знову сам у своїй постелі, тепер, щоправда, зворохобленій та скуйовдженій так, наче по ній товклося з десяток переплетених тіл, а не якісь усього лише два, він усміхнеться й подумає про кілька речей одночасно.

Що ця дівчина вміє все — і куди краще за багатьох інших.

Що взяти нараховану винагороду вона не те щоб забула, а таки не схотіла.

Що всі свої роки (а йому вже цілих двадцять п’ять!) він шукав лише таку.

Що її піхва має ледь вловний присмак черемші, а це беззаперечний плюс.

Що настає весна.

Що тепер так скоро він уже з цієї діри не забереться.

Під дірою він матиме на увазі й Коломию також.

2

Далі вистачило ще трьох або й чотирьох таких же рвучких побачень — і Маріо Понґрац остаточно зважився не тільки не забиратися з тієї діри, але й осісти в ній, запропонувавши «окрасі її, Марії-панні» свою мужню (від слова «муж», законний) руку. Тим більше, що дозволу ані згоди на це не треба було питати ні в кого: дівчина жила без опікунів, долю свою вирішувала сама. Це було незвично і трохи запаморочливо.

Маріо Понґрацу над усе подобалося бути модерним. Це слово, modernité, він уперше почув якийсь рік тому в Парижі: поет Бодлер неодноразово вжив його у своїй промові про загальні тенденції новітньої цивілізації. Насправді великий поет змальовував її як особливий різновид крайнього занепаду (décadence) й солодкавого виродження (déchéance). Проте його критика нових часів була такою приголомшливою, а бом-бастика переконливою, що Маріо Понґрац, як зрештою й переважна більшість слухачів тієї промови, назавжди піддався її чарам. «Як же нам пощастило, — з вдячністю й захопленням нотував Маріо Понґрац у своєму щоденнику кінця п’ятдесятих, — як же нам пощастило прийти на світ і жити в час відмирання забобонів та упереджень усіх попередніх епох! Та всі ті нескінченно довгі тисячоліття дотеперішнього людського визрівання були насправді прологом, передісторією щойно розпочатої modernité!»

Його стосунки з Марією були модерними й дещо викличними. Вона відповідала такою ж розкутістю — й це також було модерно. На п’ятий день знайомства він перебрався мешкати до її комірчини в густо порослому диким виноградом готельному дворику.

Ні, звичайно, цілковито не зважати на оточення, тим більше таке провінційне, вони не могли. Так, доводилося десь і в чомусь поступатися — ну хоч би з огляду на умовності цивільного права. Про жоден посаг не йшлося — який там посаг у бідної сироти! Все Маріїне майно містилось у допотопній скрині, разів у півтора меншій за ту, з якою досі подорожував її наречений. Маріо Понґраца дуже зворушувало, що кохана зберігала там серед іншого милого мотлоху з десяток різної подоби ляльок, якими бавилась у дитинстві.

Шлюб вони взяли в найближчій Святомихайлівській церкві у впливового греко-католицького пароха отця Йвана Левицького. Він багато кашляв і не доспівував жодного стиха через перестуджений голос. Свідками на шлюбі стало подружжя власників «Оази» — богемський переселенець та його дружина-полька, благі підстаркуваті й від того дещо підсліпуваті люди з окремими прогресивними поглядами. Весілля за взаємною згодою не гуляли, хоч Маріо й оплатив святкову вечерю на чотирьох у тій самій харчівні.

Так панна Марія з Вітраків утратила незалежність, делеґу-вавши її відтепер законному чоловікові, новому опікунові й заступникові.

Їхнє родинне життя розпочалось у вересні, а вже в листопаді, лічені тижні перед Різдвом, коли з гір зненацька завіяло снігами, вони переїхали до нового помешкання на другому поверсі (тоді його вважали першим) так само новісінького чиншового будинку єврея Функенштайна в самому центрі, поруч із Ринком. Торговельні справи Маріо Понґраца йшли дедалі краще і подекуди навіть так добре, що він уже дозволяв собі не тільки просторе житло з фантастичними кахляними печами Олекси Бахмінського, а й окрему контору за іншою адресою. Він, окрім того, посмів увільнити молоду пані Понґрацову від тепер уже не відповідної становищу цілодобової готельної праці. Саме в ті дні він почав називати її Вефою. Іноді Ефою. Проте найчастіше Марією.

Згідно з деякими альтернативними джерелами йдеться при цьому вже про 1858-й чи навіть 59 рік, а не про 56-й.

3

Гаразд — модерність. Але, спитаєте ви, якщо Маріо Понґрац був аж таким переконаним її адептом, то чим пояснити оту Коломию? Невже такий амбітний вольовий молодик не знайшов би собі становища в котрійсь із