Філіп Рот - Американська пастораль

Що ж, якби реакція Джеррі була такою, то я б не дуже й сперечався. Я з’їздив до Ньюарка і знайшов закинуту будівлю «Ньюарк Мейд» на пустищі в кінці Централ-авеню. Відвідав віквейкські квартали, побачив їхній дім, уже сильно облуплений, навідався на Кір-авеню, але вирішив не виходити з машини біля гаража, де Швед узимку відпрацьовував удар. На східцях сиділо троє чорних хлопців і з цікавістю розглядали машину, в якій сидів я.

— Тут жив мій друг, — пояснив я. Вони мовчали, і я додав: — Давно, у сорокових.

А потім я забрався. Поїхав у Моррістаун, щоб побачити школу, де вчилася у старших класах Меррі, а тоді на захід, в Олд-Римрок, де й знайшов на Аркадія-Гілл-роуд велику кам’яницю, де колись мешкала щаслива молода сім’я Сеймура Левова. Згодом, у місті, я випив філіжанку кави в новій крамниці Макферсона, що замінила собою заклад Гемліна, чиє поштове відділення підірвала тінейджерка Левов, аби «показати Америці, що таке справжня війна». З’їздив до містечка Елізабет, де народилася й росла прекрасна Шведова дружина Дон, прогулявся гарним житловим районом Елмора; побував у церкві Святої Женев’єви, до якої ходила її сім’я, а відтак рушив на схід, до старого порту на річці Елізабет, де в шістдесятих роках кубинські емігранти та їхні нащадки остаточно замінили вихідців з Ірландії та їхніх нащадків. Я навіть зміг дістатись офісу Американського конкурсу краси в Нью-Джерсі й роздобути там глянсове фото двадцятидворічної Мері Дон Двайр, яка в травні 1949-го здобула корону «Міс Нью-Джерсі». Знайшов ще одне її фото, у тижневику округу Морріс за 1961 рік: вона стоїть у себе вдома перед каміном, у водолазці, спідниці, блейзері, а знизу підпис: «Місіс Левов, Міс Нью-Джерсі в 1949 році, обожнює свій дім, збудований 170 років тому, та вважає, що він утілює всі цінності її родини». У громадській бібліотеці Ньюарка я переглянув мікрофільми спортивних сторінок «Ньюарк ньюс» (газети, що проіснувала до 1972 року), шукаючи турнірні таблиці та звіти про ігри, в яких Швед блискуче відстоював честь Віквейської старшої школи (яка в 1995 році ще працювала) та коледжу Упсали (до 1995 року вже був розформований). Уперше за п’ятдесят років я перечитав книжки Джона Тюніса про бейсбол і якийсь час навіть розмірковував, чи не назвати книжку про Шведа «Малий з Кір-авеню», відсилаючи до повісті Тюніса про хлопця-сироту з коннектикутського Томкінсвілля, що виступав у вищій лізі, але мав одну ваду: «трохи більше, ніж треба, опускав праве плече, від чого м’яч летів зависоко». Вада була єдина, однак вистачило і її, щоб вищі сили знищили спортсмена.

І все ж, попри ці та ще інші мої намагання дізнатися більше про Шведа і його світ, я був готовий визнати, що мій Швед не є справжнім Шведом. Так, мені доводилося мати справу лише з його слідами; так, я не писав про те, ким він був для Джеррі, і на моєму портреті нема тих його рис, яких я чи не знав, чи й не хотів би знати; так, на сторінках моєї книжки сутність Шведа геть не та, що в реальному житті. Але чи означало це, що я створив істоту, фантастичну від початку до кінця, цілковито позбавлену неповторної індивідуальності реального створіння? Чи означало це, що моє бачення Шведа — більша хиба, ніж уявлення Джеррі про нього (яке він сам нізащо й ніколи не визнав би хибою)? Чи означало це, що Швед і його сім’я схожі на себе менше, аніж їхні образи, збережені в голові у Джеррі? Хто мені скаже? Чи може хтось узагалі це знати? Коли йдеться про те, щоб висвітлити Шведову герметичність, зрозуміти схожих на нього правильних хлопців, яких усі люблять, які мешкають серед нас, хто більше, хто менше виділяючись на загальному тлі, то, як на мене, ще не факт, що здогади одних будуть точніші, аніж міркування інших.

— Ти мене не пам’ятаєш, правда? — запитала та жінка, яка сполохала Джеррі.

Тепло всміхаючись, вона взяла мене за руки. Коротка стрижка, що увінчувала царствену, гарно окреслену голову, велику і сильну, яка кутастим силуетом навівала думки про античні зображення римських владарів. І хоча її лоб та вилиці були немов списані різцем гравірувальника, шкіра під рожевим макіяжем морщилася тільки біля губ, з яких за неповні шість годин цілунків стерлася майже вся помада. А на загал її обличчя було майже по-дівочому ніжним: можливо, їй дісталися не всі призначені жінкам випробування.

— Тільки на бейджик не дивись! То хто я?

— Скажи сама, — здався я.

— Джойс. Джой Гелперн. Я мала рожевий светр з ангори. Раніше він належав моїй двоюрідній сестрі Естель. Вона була на три класи старша за нас. Її, Натане, вже немає. Лежить у землі. Моя гарна сестричка, яка курила і зустрічалася зі старшими хлопами. У старших класах крутила з хлопцем, який голився двічі на день. У її батьків був магазин білизни й суконь на Ченселлор-авеню. «Гроссман». Там працювала моя мати. Якось ми класно покаталися на возі сіна. Хочеш вір, хочеш не вір, але це була я, Джой Гелперн.

Джой — мала жвава дівчина з рудуватими кучерями та веснянками на круглому обличчі. Її спокусливі округлості відзначив і дебелий червононосий містер Роско — наш учитель іспанської, і коли Джой приходила у светрі, одразу викликав її до дошки та змушував навстоячки відповідати урок. «Ямочки», — називав він її. Аж не віриться, що дозволяли собі люди в ті часи, коли ти й у думках не допускав чогось подібного.

Через асоціації, що викликали ці слова, мене продовжувала мучити статура Джой — анітрохи не менше, ніж містера Роско, — ще довго після того, як я востаннє бачив її, коли вона підстрибуючи неслася до школи вище по Ченселлор-авеню, у смішних розтоптаних калошах, найімовірніше, успадкованих від старшого брата, який з них уже виріс, як вродлива кузина — з ангорського светра. Щоразу, коли — просто так, без конкретних причин — у пам’яті спливали знамениті рядки Джона Кітса, я неодмінно згадував оту їзду на сіні та те, як я відчував своїм тілом її пухкеньку повноту, її чудову пружність, які мій чутливий хлопчачий радар уловлював навіть через цупку тканину куртки. Вірш Кітса називався «Про смуток», і ось ці рядки: «…хто гроно радості пружніш притисне й розчавить об чутливе піднебіння…»

— Я пам’ятаю ту поїздку, Джой Гелперн. Чому ти не була тоді трішки люб’язніша?!

— А зараз я як Спенсер Трейсі, — сказала