Крістіна Таченко - Лабіринти. Частина 1, Крістіна Таченко

- НІ! Заберіть мене від нього! Він мене вб'є! Мамо, тату! МАКСЕ! Допоможіть мені!!!

Мої слова звучали як крик, але я була в такому шаленому стані, що не могла зупинитися. Я не розуміла, що відбувається, але паніка і відчай захоплювали мене. В двері забігли два санітари, і я побачила, як вони наближаються до мене, розуміючи, що мають щось робити. Один із них схопив мене, а інший став скручувати мої руки за спиною, намагаючись затримати мої рухи. Я не могла зупинитись, навіть коли перекинула тумбочку і журнальний столик, які валилися на підлогу.

- МАМО, ЗРОБИ ЩОСЬ! ЦЕЙ ЛІКАР МЕНЕ ВБ'Є! - кричала я, відчуваючи, як у мене відбирають усю свободу.

Макс швидко вивів моїх батьків у коридор, залишивши мене на самоті з санітарами. Я чула, як вони намагалися заспокоїти мене, але це не допомагало. В той час санітари почали прив'язувати мене до ліжка ременями.

- ПУСТІТЬ МЕНЕ!!! ВИ НЕ РОЗУМІЄТЕ, ЩО РОБИТЕ...

А він... Він стояв і мовчки спостерігав за цим усім дійством. Страх і безпорадність огортали мене, немов неприступна стіна. Я була вже на межі, а мої слова здавалися тільки відлунням у порожнечі. Я благала, але все було марно. Кожне слово, яке я вимовляла, потопало в тій темній безодні, в яку мене тягнули. Усі їхні дії були немов скоординованими, злагодженими, і я відчувала, що втрачаю контроль над власним тілом.

- Заспокійливого коктейлю їй. Плюс уколіть димедрольчику, так як завжди колемо таким буйним пацієнтам. Ну, і психіатричну бригаду викличте. Я думаю, їй місце в іншому медичному закладі. Нехай перевозять, коли вона відключиться. Максиме Ігоровичу, прослідкуйте за всім, щоб було без сюрпризів. Я покладаюсь на вас, як на самого себе, - голос Лева Гордійовича звучав, як наказ.

- НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЙОМУ ЦЕ ЗІ МОЮ ЗРОБИТИ, МАКСИМЕ!!! Допоможи!!! - благала я, але все даремно.

Максим Ігорович навіть не слухав мене і виконував призначення лікаря-маніяка.

Засинаючи, я шепотіла: «Максе, врятуй мене... прийди, врятуй мене»...