Олена Гриб - Шазілір. Заборонений день, Олена Гриб

– Платить пан Даріан.

– Керрейт! Пан Керрейт! Воістину шазілірці безголовий народ… Де малюнки?! А-а-а… Закоротке… Вузьке… Навіщо покоївці мережива? Та-а-ак… Брошка в комплекті? Абсурд! Прислузі не потрібні прикраси! А це має підійти…

– Сутана служителя?

– Ну не служительки ж? І оте он сіре…

– Похоронний саван?

– Не чіпляйся, ледарю! Ще б кілька, а то образиться… Чорне з високим коміром… Коричнева гидота без пояса… Відкладай убік!  А це куди потяг?! Ніяких коротких подолів і рукавів! Ось це брудно-біле… Знову похоронне? Тоді не треба. Це, це і це. Що за колір? Сіре з рожевим відтінком? Не смій! Скільки всього? Сім? Достатньо. Коли прийде та настирна повія, нехай вибирає із цих семи.

– Яка п-повія?..

– Хіба в Шазілірі їх багато? У-у-у, Ріан зовсім здурів! «Вона в наших колах нова, досвіду ніякого. Порадь що-небудь, ти в сучасній моді розбираєшся», – і що мені робити? Наче я знаю, як одягається прислуга!

– Е-е-е…

– Що незрозуміло?! Варіанти я обрала, тепер вони, можна сказати, схвалені магістратом. Покажеш їхній хвойді з архіву, хай вирішує, що їй пасуватиме. Сподіваюся, вона зупиниться на савані.

Поки ейрона сперечалася із кравцем, Міка стовбичила за фіранкою і дивувалася, чому майстер дозволяє так із собою поводитися. Потім пролунало ім’я губернатора, і все стало на свої місця. Так, ця майстерня належала державі, тобто образа її службовців прирівнювалася до образи корони. Проте краля, замовлення якої оплачував очільник міста, могла чинити як завгодно.