Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

а не зв’язківці". А нас багато, вісімдесят осіб. До вечора дівчат, які більшенькі були, взяли, а нас удвох з однією дівчинкою не беруть. Малі на зріст. Не виросли. Хотіли в резерві залишити, але я як почала ревти...

У першому бою офіцери зіштовхували мене з бруствера, я висувала голову, щоб усе бачити. Якась цікавість була, дитяча цікавість... Наївність! Командир кричить: "Рядова Семенова! Рядова Семенова, ти з глузду з’їхала! Таку мать... Уб’є!" Цього я збагнути не могла: як мене можна вбити, якщо я щойно приїхала на фронт? Я ще не знала, яка смерть звичайна і нерозбірлива. Її не вблагаєш і не вмовиш.

Підвозили на старих полуторках народне ополчення. Старих і хлопчиків. Їм видавали по дві гранати і відправляли в бій без гвинтівки, гвинтівку треба було добути в бою. Після бою і перев’язувати не було кого... Усі вбиті...»

Ніна Олексіївна Семенова,

рядова, зв’язкова

«Я війну пройшла з краю в край...

Першого пораненого тягла, у самої ноги підгиналися. Тягну і шепочу: "Хоч би не помер... Хоч би не помер..." Перев’язую його, і плачу, і щось кажу йому ласкаве. А повз мене проходив командир. І він насварив мене голосно, навіть щось таке з матом...

— Чому він кричав на вас?

— Не можна було так побиватися, плакати, як я. Виб’юсь із сил, а поранених багато.

Їдемо, лежать убиті, стрижені, і голови в них зелені, неначе картопля від сонця. Вони розсипані, наче картопля... Як бігли, так і лежать на зораному полі... Наче картопля...»

Катерина Михайлівна Рабчаєва,

рядова, санінструктор

«Ось не скажу, де це трапилося... У якому місці... Одного разу десь двісті поранених у сараї, а я сама. Поранених доправляли безпосередньо з поля бою, дуже багато. То було в якомусь селі... Ну не пам’ятаю, стільки років минуло... Пам’ятаю, що протягом чотирьох днів я не спала, не присіла, кожен гукав: "Сестро! Сестричко! Допоможи, люба!" Я бігала від одного до іншого, якось перечепилася і впала, і відразу заснула. Прокинулася від крику, командир, молоденький лейтенант, теж поранений, підвівся на здоровий бік і кричав: "Мовчати! Мовчати, я наказую!" Він зрозумів, що я без сил, а всі звуть, їм боляче: "Сестро! Сестричко!" А я підхопилася, як побігла — не знаю куди, чого. І тоді я вперше, відтоді, як потрапила на фронт, заплакала.

І ось... Аніяк не знаєш свого серця. Узимку вели повз нашу частину полонених німецьких солдатів. Йшли вони замерзлі, з рваними ковдрами на голові, пропаленими шинелями.

А мороз такий, що птахи на льоту падали. Птахи замерзали. У цій колоні йшов один солдат... Хлопчик... У нього на обличчі замерзли сльози... А я везла на тачці хліб до їдальні. Він очей відвести не міг від цієї тачки, мене не бачить, лише ту тачку. Хліб... Хліб... Я беру і відламую від одного буханця і даю йому. Він бере... Бере і не вірить. Не вірить... Не вірить!

Я була щаслива... Я була щаслива, що не можу ненавидіти. Я сама на себе того часу дивувалася...»

Наталія Іванівна Сергєєва,

рядова, санітарка

«ОДНА Я ПОВЕРНУЛАСЯ ДО МАМИ...»

Їду до Москви... Те, що знаю про Ніну Яківну Вишневську, — це поки що лише кілька рядків у моєму блокноті: у сімнадцять років пішла на фронт, воювала санінструктором у першому батальйоні тридцять другої танкової бригади п’ятої армії. Брала участь у знаменитій танковій битві під Прохорівкою, в якій із двох сторін — радянської та німецької — зіштовхнулося тисяча двісті танків і самохідних гармат. Одна з найбільших танкових битв за світову історію.

Підказали адресу шкільні слідопити з Борисова, які зібрали великий матеріал для свого музею про тридцять другу танкову бригаду, яка визволяла їхнє рідне місто. Санінструкторами в танкових частинах зазвичай служили чоловіки, а тут — дівчата. Відразу спорядилася в дорогу...

Починаю вже замислюватися: як вибирати з-поміж десятків адрес? Спочатку записувала всіх, кого зустрічала. Передавали мене ланцюжком, телефонували одна одній. Запрошували на свої зустрічі, а то й просто до когось на пироги та чай. Я почала одержувати листи з усієї країни, адресу також передавали фронтовою поштою. Писали: «Ти вже наша, ти вже теж фронтове дівчисько». Невдовзі я зрозуміла: всіх не записати, потрібен якийсь особливий принцип відбору та пошуку. Який? Розсортувавши наявні адреси, сформулювала його для себе таким чином: намагатися записувати жінок, які мали різні військові професії. Адже кожен із нас бачить життя крізь своє діло, крізь своє місце в житті або в події, в якій бере участь. Можна було припустити, що медсестра бачила одну війну, пекар — другу, десантниця — третю, льотчиця — четверту, командир взводу автоматників — п’яту... У кожної з них був на війні неначе свій радіус огляду: в одної — операційний стіл: «Стільки бачила відрізаних рук і ніг... Навіть не йму віри, що десь існують цілі чоловіки. Здавалося, що всі вони або поранені, або загинули...» (А. Демченко, старший сержант, медсестра); у другої — котли похідної кухні: «Після бою, бувало, нікого не залишалося... Котел каші, котел супу навариш, а нікому віддати...» (І. Зініна, рядова, кухар); у третьої — кабіна льотчика: «Наш табір стояв у лісі. Я повернулася з польоту і вирішила піти в ліс, була вже середина літа, суниця поспіла. Пройшла стежкою і побачила: лежить німець... Уже почорнілий... Мене охопив страх. Я раніше не бачила вбитих, а вже рік воювала. Там, нагорі, інше... Коли летиш, у тебе єдина думка: знайти ціль, відбомбитися і повернутися. Нам не доводилося бачити мертвих. Цього страху в нас не було...» (А. Бондарева, гвардії лейтенант, старший льотчик). А в партизанки війна