Панас Мирний - Морозенко

— Ти не глузуй, а спершу сама подивись, що то за кобзар,— одказав папа.— Це книжка така, що один кріпак із нашого краю написав. Приятель пише, що книжку ту він на велику силу роздобув, хоч вона вже давно у світ вийшла: як тілько вийшла, то наші земляки зразу її розхватали, і тепер тії книжки ні за які гроші не добудеш.

— Воображаю, какая это должна быть прелестная книжка, написанная необразованним крестьянином, да еще, может быть, и по-малороссийски! — одказала мама по-руському.

— Авжеж, по-нашому! — скрикнув папа.— Тобі не люба наша проста мова, кажеш: і груба вона, і недотепна ні до чого путнього, а тілько задля того, щоб варнякати нею. А ти прочитай, то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою. Які він чудові вірші понаписував! Поет, настоящий поет! — радісно додав папа і, швидко схопившись, чимдуж почимчикував до кабінету.

Обід скінчився, то й ми всі повставали з-за столу й перейшли в гостинну, куди незабаром прибув папа з книжкою в руках. Він сів у своєму кріслі і, розгорнувши книжку, почав читати «Думи мої, думи мої». Мама, як тілько зачула просту мову, зараз перепинила папу і сказала гувернантці одвести нас гуляти. — Їм не пристало слухати таку мову,— додала вона по-французькому.

Як нам не хотілось іти, як бажалося почути, що папа буде читати! Та не послухатись маминого наказу не можна, і ми з братом нехотя вийшли з хати.

Того ж таки вечора я похвалилася Марті, що папа аж із самої столиці, получив книжку, написану простою мовою.

— Що ж у тій книжці пишеться? — питає Марта.

— Не знаю,— одказую їй.— Тілько що папа почав читати про якісь думи, а мама звеліла нас вислати.

— Кепсько… Послухати б! — щебече Марта.

— Підожди. Книжка у папи в кабінеті. Я знаю, яка вона. Коли-небудь, як папи не буде дома, я її непримітне візьму та крадькома й прочитаю тобі.

Недовго нам довелося того дожидати. У неділю папа з мамою зібрались провідати сім'ю якогось знайомого пана. Після сніданку вони зразу поїхали, наказавши гувернантці нас доглядати.

— А як ми забаримося, то й обідайте без нас,— додала мама.

— Слухай, Грицю,— зашепотіла я братові.— Ти вигадай що-небудь таке, щоб гувернантку зіпхнути з очей, а я тим часом книжку у папи спроворю та хоч трохи почитаю з неї Марті, поки наші вернуться додому.

— Так і я ж хочу слухати,— каже брат.

— Я тобі розкажу потім… А може, як-небудь книжку викрадемо на ніч: тоді й тобі почитаю.

— Добре,— одказав брат і зараз повернувся до гувернантки.

— Фрейлен Луїзо! Даваймо в що-небудь гратися! Ви люба! Ви мила, фрейлен Луїзо! — почав лащитись до неї брат, обнімаючи її.— Ви зостанетесь тут, у столовій, а ми з Лідою по других хатах будемо ховатись і як крикнем: «Уже!», то ви й будете нас шукати,— замовив він до неї по-французькому.

— Вуй, вуй, вуй! — швидко одказала вона.

Ми мерщій полинули від неї. Брат побіг у другі хати, а я до кабінету. Дивлюсь — на столі в папи, якраз на кінці з правого боку, лежить та сама книжка, якої мені треба. Як забачила я великими літерами надруковане слово «Кобзар», то мерщій ухопила книжку, ткнула її під пелерину й чимдуж подалася з кабінету до своєї хати. Там сиділа Марта і щось вишивала у п'яльцях. Вона, не дивлячись на неділю, любила і в свято вишивати.

— Ось вона, та книжка, що я хвалилася тобі! Давай будемо читати,— кажу Марті, і ми прийнялися за книжку. Марта, схилившись над п'яльцями, вишивала, а я, примостившись біля неї на стулі, почала читати «Думи мої».

Марта слухала і якось тихо зітхала, а я, дочитавши до половини, припинилась.

— Це скучне,— кажу.— Я не розберу, що воно той, хто книжку писав, хоче сказати.

— А я все розбираю,— одказує Марта.— То він журиться, що не знає, де свої думи подіти, кому їх сповістити… Та й гарно ж як!

— А мені не подобається,— кажу я.— Давай другого чого цікавішого пошукаємо.— І почала переглядати книжку, що в ній було надруковано.

— Ось «Перебендя»… Що то таке — «Перебендя»? — питаю.

— То так старців у нас називають,— каже Марта.

— Я про старців не хочу читати! Подивлюся далі!.. Ось «Катерина»… Чуєш, Марто, «Катерина»? Хочеш — про Катерину прочитаю? — питаю я, перегортаючи листочки в книжці, щоб дознатися, чи довга та «Катерина».

Не встигла Марта одказати, як я скрикнула:

— О-о-о, довга яка! Давай коротшого пошукаємо… Ось — «Тополя». Це не довга. Читати «Тополю»?

— Та читайте вже! — нетерпляче відказує Марта.— А то як кинуться вас шукати, то так нічого й не прочитаєте.

Почала я читати «Тополю». І короткі стрічечки, і дзвінкі вірші зразу подобались мені; а сумне оповідання про кохання дівоче, про журбу та горенько, як милий покинув її, зацікавили й мене, і Марту. Вона, покинувши вишивати і підвівши голову, дивилася у вікно, сиділа, наче закам'яніла, слухала, боячись, щоб і словечка не пропустити. Далі оповідання ще стало цікавіше, так і тягло нас за собою, як почала я вичитувати, як мати, невважаючи на журбу доччину, силувала її йти заміж за багача старого, як дочка з горя пішла до ворожки поворожити про милого… Пекучий жаль і гіркі сльози проймали мене. Як же почала я читати пісню, що дівчина, випивши зілля, заспівала, то мене наче хто здавив за горло… голос мій тремтить, бринять у ньому сльози, а Марта так і залилася ними! Як горох, посипалися вони в неї з очей та так і впали на роботу у п'яльцях. Мерщій вона підвела руки, ухопилася за виски долонями і закрилася від мене ними, щоб я не бачила, як вона плаче… Ледве-ледве дочитала я до кінця та й сама розплакалася.

Коли це — як стріль стрельнув! — Марта кинулась і скрикнула:

— Ой лишенько! Наші вернулися.

Зиркнула я у вікно, а Тришка як вітер промчався тройкою і вже привертає до рундука. Відразу не знать де й ділося наше горе й наші сльози, замість них страх опанував нас обох.

— Мартусю! Що ж ми тепер будемо з книжкою робити? — зашептала я, тремтячи уся.

— Цитьте! Нікому