Агата Крісті - Трагедія в трьох діях, Агата Крісті

постійно намагалася встати й падала, точно як яйце, – звідти й пішло її дивне прізвисько, Еґґ…

Жінка знову замовкла.

– Деякі книжки, які я читала протягом останніх кількох років, утішили мене. Книжки з психології. В них показано, що часом люди нічого не можуть із собою вдіяти. Що в них щось неначе зламано. Часом це трапляється в родинах із найкращим вихованням. У дитинстві Рональд вкрав гроші в школі. Гроші, які йому не були потрібні. Тепер я розумію, що він просто не міг змусити себе змінитися. Він народився з цією несправністю…

Леді Мері обережно витерла очі маленьким носовичком.

– Але мені вкладали в голову інші переконання, – ніби вибачаючись, сказала вона. – Мене вчили, що кожен вміє відрізняти погане від хорошого. Але зараз мені чомусь здається, що ні.

– Людська психіка – величезна загадка, – м’яко заговорив містер Саттертвейт. – І ми лише намагаємося її розгадати. Навіть якщо людина не страждає на гостру манію, декому бракує того, що я називаю «гальмівною силою». Якщо я чи ви кажемо: «Я його ненавиджу й бажаю йому смерті», то думки про чиюсь смерть полишають нашу свідомість разом із вимовленими словами. Гальма спрацьовують автоматично. Але в деяких людях ця ідея починає визрівати в одержимість. Вони не бачать більше нічого, окрім втілення її в життя.

– Боюся, – мовила леді Мері, – це надто складно для мене.

– Перепрошую. Я висловився трохи зарозуміло.

– Ви маєте на увазі, що сучасна молодь надто розкута? Часом мене це хвилює.

– Ні, ні. Я геть не про це. Менше скутості – це загалом непогано. Думаю, ви маєте на думці міс… ем… Еґґ?

– Краще називайте її просто Еґґ, – з усмішкою сказала леді Мері.

– Дякую, справді досить дивно додавати «міс» до прізвиська.

– Еґґ дуже імпульсивна, і якщо вже поклала собі щось зробити, то ніколи не відступиться. Як я вже казала, мені дуже не подобається, що вона вплуталася в це, але вона і слухати не хоче.

Містер Саттертвейт усміхнувся обуренню леді Мері. Йому подумалося: «Цікаво, чи розуміє вона бодай на мить, що цікавість Еґґ до цієї справи – лише різновид старої як світ гри – жінка тікає, чоловік наздоганяє. Ні, її ця думка налякала б до смерті».

– Еґґ каже, що містера Беббінґтона теж отруїли. Як ви гадаєте, це правда, містере Саттертвейте? Чи це просто один із квапливих висновків Еґґ?

– Після ексгумації ми знатимемо напевне.

– То ексгумацію таки проведуть? – Леді Мері пересмикнулася. – Який жах для місіс Беббінґтон. Не уявляю нічого гіршого для будь-якої жінки.

– Я так розумію, ви добре знали Беббінґтонів, леді Мері?

– Так, дуже добре. Вони наші близькі друзі, тобто були друзями.

– А ви не знаєте нікого, хто б міг мати зуб на вікарія?

– Та ні.

– І він сам ніколи нічого не говорив?

– Ні.

– А вони з дружиною добре жили?

– Вони були чудовою парою, щасливі одне з одним і з дітьми. Звісно, вони були бідні, а містер Беббінґтон страждав на ревматоїдний артрит. Але інших проблем у них не було.

– А Олівер Мендерз ладнав із вікарієм?

– Ну… – Леді Мері вагалася. – Не дуже. Беббінґтони дуже жаліли Олівера, на канікулах він часто бував у них вдома і бавився з їхніми синами, хоча не думаю, що вони дружили. Олівер був не дуже популярним серед дітей. Він забагато вихвалявся своїми грошима й солодощами, які носив до школи, і лондонськими розвагами. Хлопці рідко таке вибачають.

– Так, але коли він виріс?

– Не думаю, що він багато спілкувався з Беббінґтонами. Власне, одного разу Олівер дуже невиховано повівся з містером Беббінґтоном тут, у моєму домі. То було два роки тому.

– А що сталося?

– Олівер досить грубо нападав на християнство. Містер Беббінґтон був із ним дуже терплячим і чемним. Але від цього Олівер, здавалося, ще більше заводився. Він сказав: «Ви, релігійні люди, дивитеся на мене згори, бо мої батьки не були одружені. Мабуть, називаєте мене “дитям розпусти”. Що ж, а мені подобаються люди, які лишаються відданими своїм переконанням і чхають на думку лицемірів і священиків». Містер Беббінґтон не відповідав, але Олівер вів далі. «Ви от мовчите. А тим часом саме церковне буквоїдство та забобонність спричинили хаос у світі. Як на мене, то я знищив би всі церкви». Містер Беббінґтон усміхнувся і спитав: «І все духовенство теж?» Думаю, його усмішка роздратувала Олівера. Він відчув, що його не сприймають всерйоз. Він сказав: «Я ненавиджу все, що захищає церква. Самовдоволення, самовпевненість, лицемірство. Знищити все святенницьке плем’я, ось що слід зробити!». І містер Беббінґтон усміхнувся – він дуже мило всміхався – і сказав: «Мій хлопчику, якщо ви знищите всі церкви та навіть плани церков, вам усе одно доведеться відповідати перед Богом».

– І що Мендерз на це відповів?

– Здається, ці слова заскочили його зненацька, але потім він оговтався і знову заговорив з насмішкуватою втомою. Він сказав: «Боюся, падре, те, що я говорю, погано сприймається вашим поколінням і вважається моветоном».

– Мендерз вам не подобається, так, леді Мері?

– Мені його шкода, – захищаючись, відповіла та.

– Але ви б не хотіли, щоб Еґґ вийшла за нього?

– О, ні.

– А чому саме?

– Ну, бо він… не добрий… а ще тому…

– Чому?

– Бо є в ньому щось таке, чого я не розумію. Щось холодне…

Містер Саттертвейт задумливо дивився на неї хвилину чи дві, а потім запитав:

– А що сер Бартолом’ю думав про нього? Він колись говорив щось про нього?

– Він сказав, пам’ятаю, що Мендерз – цікавий випадок. І що він нагадує йому одного пацієнта, яким він опікувався тоді в санаторії. Я відказала, що Олівер здається дуже сильним і здоровим, а сер Бартолом’ю відповів: «Так, він цілком здоровий, але ризикує зірватися».

Жінка помовчала і додала:

– Я так розумію, сер Бартолом’ю був хорошим психіатром.

– Гадаю, колеги дуже високо його цінували.

– Він мені подобався, – сказала леді Мері.

– А він говорив щось про смерть Беббінґтона?

– Ні.

– Ви ніколи цього не обговорювали?

– Здається, ні.

– А як ви гадаєте – важко, звичайно, сказати, знаючи сера Бартолом’ю не дуже добре, – та все ж, вам не здавалося, що він мав щось на думці?

– Він був у дуже доброму гуморі, чимось потішений – якимось особистим жартом. За вечерею він сказав, що готує мені сюрприз.

– О, справді?

Дорогою додому Саттертвейт розмірковував над цим.

Який сюрприз сер Бартолом’ю готував гостям? І чи був би той сюрприз таким веселим, як він удавав?

Чи за веселістю ховалася тиха, але невблаганна мета? Чи хто-небудь колись дізнається?

Розділ третій