Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

спимо. Пити немає що. Я втрачаю відчуття часу. Майже весь час дрімаю. А коли не сплю, то маю докладати зусиль, аби залишатися при свідомості.

Одного разу я бачу, як Маґда повзе до мене з консервною бляшанкою в руці, бляшанка блищить на сонці. Це консервовані сардини. Червоному Хресту, що зберігав нейтралітет, дозволено доставити допомогу в’язням, і Маґда штовхалася у черзі та дістала банку сардин. Але її нема чим відкрити. Це просто ще один присмак жорстокості. Навіть добрі пориви, гарні вчинки можуть бути нікчемними. Моя сестра повільно помирає від голоду; моя сестра тримає в руках їжу. Вона тримає бляшанку, як колись тримала своє волосся, наче це вона тримає сама себе. Банка риби, що її неможливо відкрити, — це тепер її найлюдяніша частина. Ми мертві та майже мертві. Не можу точно сказати, яка саме я.

З останніх сил своєї свідомості я спостерігаю, як день змінюється на ніч. Коли я розплющую очі, то не знаю, чи я спала, чи була без тями та як довго це триває. Я не можу спитати, як довго. Часом я відчуваю, як дихаю. Часом намагаюся повернути голову, аби знайти Маґду. Часом не можу пригадати її ім’я.

Через крики я виринаю зі сну, схожого на смерть. Мабуть, ці крики — вісники смерті. Я чекаю на обіцяний вибух, на обіцяний жар. Я заплющила очі й чекаю на спалення. Але вибуху не стається. Вогню немає. Я розплющую очі й бачу, як із соснового лісу, що відокремлює табір від дороги та неба, повільно виїжджають джипи.

— Американці приїхали! Тут американці! — ось що то були за кволі крики. Джип якийсь хвилястий та розмитий, наче я дивлюся на нього через воду або вогонь. Чи може це бути груповою галюцинацією? Хтось наспівує «Коли святі приходять»8. Ці чуттєві враження залишаються зі мною, невитравні вже впродовж сімдесяти років. Але коли події відбуваються, я й гадки не маю, що вони означають. Я бачу втомлених чоловіків. Бачу прапори із зірками та смугами — я усвідомлюю, що це американські прапори. Бачу прапори з нашивкою 71. Бачу, як американець простягає цигарки в’язням, таким голодним, що вони з’їдають їх цілком разом з папером. Я спостерігаю з клубка тіл. Не можу визначити, які ноги мої.

— Чи є тут хто живий? — гукає американець німецькою. — Підніміть руку, хто живий.

Я силюся поворушити пальцями, аби подати знак, що я жива. Солдат проходить так близько повз мене, що я можу розрізнити плями бруду на його штанях. Можу відчути запах його поту. Я тут, хочу я покликати його, я тут. Голосу немає. Він перевіряє тіла. Його погляд ковзає по мені, але не затримується. Він прикриває обличчя шматком брудної тканини.

— Підніміть руку, хто живий, — каже він, ледве відтуляючи руку з тканиною від рота.

Я намагаюся відчути свої пальці. Тобі ніколи не вибратися звідси живою, казали вони всі: капо, що зірвала мої сережки, офіцер СС з пістолетом для татуювання, який не хотів марнувати на мене чорнила, бригадирка на фабриці ниток, есесівці, які відстрілювали нас, поки ми йшли без кінця та краю. Зараз вони мають відчути, що були праві.

Солдат викрикує щось англійською, інший солдат поза моїм зором викрикує йому щось у відповідь. Вони поїхали.

Та незабаром плями світла постають із землі. Ось і вогонь. Нарешті. Мені дивно, що я не чую звуку вибуху. Солдати повертаються. Моє оніміле тіло раптом спалахує жаром — від полум’я, як я думаю, чи від лихоманки. Але ні. Немає ніякого полум’я. Проблиски світла не від вогню. Це сонце відбивається від Маґдиної бляшанки сардин. Навмисно чи випадково, але вона привернула увагу солдатів бляшанкою з рибою. Вони повертаються. У нас з’явився ще один шанс. Якщо я можу танцювати у своїй голові, то зможу зробити своє тіло видимим. Я закриваю очі та зосереджуюся, підводячи руки над головою в уявному арабеску. Я знову чую, як солдати кричать один до одного. Один із них зовсім поруч зі мною. Я заплющую очі щільніше, аби мій танок тривав. Уявляю, як танцюю з ним. Як він піднімає мене над головою, як це робив Ромео, коли я танцювала в бараку для Менґеле. Уявляю любов та те, як вона проростає з війни. Уявляю смерть та її зворотну сторону, яка завжди, завжди йде поруч.

Нарешті я відчуваю свою руку. Я певна, що це вона, бо солдат торкається її. Я розплющую очі. Бачу, як його широка темна рука тримає мої пальці. Він щось вкладає мені в долоню. Намистини. Барвисті намистини. Червону, коричневу, зелену, жовту.

— Їжа, — каже солдат. Він заглядає мені в очі. Його шкіра така темна, я ніколи не бачила такої, у нього пухкі губи, глибокі карі очі. Він допомагає мені піднести руку до рота. Допомагає мені покласти намистини на сухий язик. Виділяється слина, і я смакую щось солодке. Я куштую шоколад. Я пам’ятаю, як зветься цей смак. Завжди тримай в кишені щось солоденьке, казав тато. Ось воно, солоденьке.

А Маґда? Її теж уже знайшли? Слова ще не повернулися до мене. Голос також. Я не можу прошепотіти подяки. Не можу промовити ім’я своєї сестри по складах. Я ледве можу проковтнути солодкі цукерки, що дав мені солдат. Ледве можу думати про щось інше, крім бажання отримати ще їжі. Чи випити води. Він зосереджено намагається витягнути мене з-під купи тіл. Йому треба відтягти з мене померлих. У них мляві обличчя та кінцівки. Хоча вони лише шкіра на кістках, вони важкі, й він кривиться та крекче від напруги, піднімаючи їх. Піт проступає на його обличчі. Він кахикає від смороду. Поправляє тканину на роті. Хто знає, як довго вже мертві ці мертві? Може, лише один чи два подихи відділяють їх від мене. Я не знаю, як виказати йому свою вдячність. Але відчуваю, як вона вкриває мурахами мою шкіру.

Нарешті від піднімає мене та вкладає на землю, на відстані від мертвих тіл. Я бачу небо, що відкривається прогалинами серед верхівок дерев. Відчуваю на обличчі вологе повітря. Піді мною вогка брудна трава. Я дозволяю відчуттям захопити мій розум. Уявляю мамине довге зібране волосся, татів високий капелюх та вуса. Все, що я відчуваю та будь-коли відчувала, походить від них, від їхнього союзу, завдяки