Яра Крихта - Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта

– Що це? 

Майже порожня алея дозволяла їм говорити про будь-що, не побоюючись, що їх почують або переб’ють. Лише тихий сніг, що м’яко падав на землю, шурхотів під ногами.

– Проблеми з ногою, – невимушено відповів Айдас, ледве всміхнувшись. – Нічого серйозного.

Мія глянула йому в очі, і, здається, повірила.

– Гаразд, – коротко кивнула.

Між ними запала коротка павза, обоє здавалися трохи напруженими. 

Айдас видихнув, зібрався з думками й вирішив сказати:

– Вибач, що тоді не привітався, коли був з сестрами... будь ласка.

Мія підняла брови і трохи примружила очі. Її губи склалися в легку усмішку, але вона була швидше іронічною, ніж теплою.

– Розумію, – мовила, схрестивши руки на грудях. – Боявся зганьбитися перед родиною.

Айдас зітхнув. Її слова прозвучали боляче, але в них було зерно правди.

– Ти гуляєш сама?

Мія знизала плечима, спокійно відповідаючи:

– Так. Ті подруги, які в мене лишалися, вже вийшли заміж та поїхали зі столиці.

В її голосі не було смутку, лише сухий факт, але Айдас відчував, що за цим криється. 

– Це... трохи самотньо, – тихо промовив він, поглядом проводячи її, коли та обернулася до алеї.

Мія, наче не бажаючи визнавати цього, зітхнула і відповіла:

– Самотність рано чи пізно наздоганяє кожного з нас.

Почав йти за нею, набридливо та невідлипно, як він і умів. 

– Ти мала рацію, моя родина зла і холодна, – почав так неочікувано, бо надто накипіло на душі за тиждень в ліжку, не годному навіть голову підвести. – Але мої сестри – вони чудові, я певен, ти би їм дуже сподобалася. 

– Натякаєш, що я могла би з ними подружитися? – засміялася. 

– Не зараз, трішки пізніше, коли я зможу зізнатися їм, що так часто бачуся з тобою.

– А чому досі не зізнався? 

Вони вже удвох повільно крокували алєю. Айдас перевів погляд на засніжені крони дерев, що оточували їх, і зітхнув.

– Тоді вони запитали б, чому я взагалі бачуся з тобою. А я не міг сказати їм причину раніше, ніж тобі.

– То чому ж?

– Бо я постійно думаю про тебе.

– Про скількох жінок ще ти думаєш, окрім мене? 

– Лише про тебе, і це дуже нахабне запитання. 

Вона знову засміялася, легко і мелодійно, але її погляд, спрямований на нього, був пильним і допитливим:

– Отже, я тобі сподобалася.

– Та ні, – відповів Айдас, відчуваючи, як щось всередині нього трохи здригнулося, коли він це сказав.

– Ще не розібрався? – всміхнувшись, запитала тією ж фразою, яку почула від Айдаса, коли той увірвався в її дім і не міг пояснити причину свого хвилювання.

Чоловік засміявся, зрозумівши її дотеп. 

Здавалося, він починав розуміти, чому вона зараз терпить його компанію. Не через симпатію чи бажання дізнатися більше про нього, а просто через самотність. Він відчував її смуток у повітрі, ніби той огортав її, хоч і залишався непомітним для інших.

Айдас інтуїтивно здогадувався, що вона тримає його поруч лише тому, що їй було потрібно з кимось поговорити, просто відчути присутність іншої людини поруч. Хай навіть його.

І це розуміння не дозволяло йому зробити крок далі. Він не хотів бути тим, кого вона терпить лише через необхідність, хто просто заповнює пустку в її житті. Але зараз він лише мовчки крокував поряд, слухаючи її дихання, уважно вловлюючи кожну її зміну в настрої.

Зараз він не відчував тих яскравих спалахів болі, коли вони сварилися раніше. Зараз біль залишався лише болем, що просто супроводжував Айдаса. 

Мія, помітивши розваленого кривого сніговика перед собою, вирішила обійти того, але під снігом ховався лід, і дівчина підсковзнулася, хитнулася трохи вбік, готова впасти.

Айдас, не втрачаючи ані миті, миттєво простягнув руки, підхопивши її до себе. Його тростина випала з рук і з глухим звуком впала на землю, але він міцно тримав Мію в своїх обіймах. Її тіло напружилося від несподіванки, але одразу ж розслабилося, коли вона відчула його підтримку.

– Обережніше, – прошепотів, притискаючи її ближче, поки вона ще намагалася зібратися з думками.

Мія підвела голову і подивилася на нього, їхні обличчя були настільки близькими, що він відчув її подих на своїй шкірі. Її щоки почервоніли від холоду і, можливо, від того, як несподівано опинилася в його обіймах.

– Дякую, – тихо промовила, намагаючись приховати своє збентеження.

Айдас не одразу відпустив її, затримавши цей момент ще на кілька секунд, перш ніж відступити, нахилившись, щоб підняти тростину, що лежала в снігу поруч.

– Вип’ємо теплого вина? – запитав. – Я ні на що не натякаю звісно, просто дійсно холодно вже.