Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

шість місяців війни на Східному фронті професійні вбивці з айнзац-груп «Ц» і «Д», які діяли на території України, зуміли знищити майже 520 000 мирних жителів: понад 400 000 євреїв, 50 000 комуністів, 10 000 ромів, 3000 українських націоналістів, 2000 пацієнтів психіатричних лікарень, а також гомосексуалістів, свідків Єгови, осіб, що були носіями інфекційних захворювань, тощо.

Страшним символом масових страт мирного населення на початковому етапі війни стало урочище Бабин Яр у Києві, де лише за два дні (29 і 30 вересня 1941 р.) нацисти розстріляли 33 700 київських євреїв (зокрема дітей та немічних старих). Невинних людей звинуватили в підпалах, які здійснювали радянські диверсанти, і вивели на страту. Перші розстріли в Бабиному Яру, за німецькими документами, здійснювала «без жодної сторонньої допомоги» зондеркоманда 4а із залученням двох батальйонів (45 і 303) із полку охоронної поліції «Південь». Протягом усього періоду окупації Києва в Бабиному Яру щовівторка й щоп’ятниці тривали розстріли. Уже 3 листопада 1941 р. гітлерівці звітували, що в Києві було розстріляно 75 000 євреїв і 8000 політичних в’язнів. Загалом у Бабиному Яру нацисти знищили 150 000 осіб, зокрема 100 000 київських євреїв, а також комуністів, учасників радянського підпілля, українських націоналістів, військовополонених, утікачів із концтаборів і з примусових робіт, звичайних кримінальних злочинців.

Невдовзі подібні до Бабиного Яру «розстрільні місцевості» з’явилися також під Харковом, Львовом, Сталіном (Донецьком), Рівним. Уже з початку жовтня 1941 р. гітлерівці почали практикувати масштабні розстріли заручників із числа мирного населення. У відповідь на кожну диверсію радянського підпілля в містах стріляли навмання схоплених людей. Зокрема, у Києві в жовтні 1941 р. після чергових підпалів будинків радянськими диверсантами було розстріляно 300 заручників, у листопаді — ще 400 тощо. З розгортанням партизанського руху карателі почали знищувати цілі села, спалюючи або розстрілюючи їхніх жителів. За роки окупації нацисти під виглядом боротьби з партизанами частково або повністю спалили 321 українське село, убивши при цьому 49 274 мирні жителі. Найбільш жахливі розправи над українськими селянами були вчиненні в селах Кортеліси (убито 2875 осіб), Піски (860 осіб), Козари (4800 осіб), Корюківка (7000 осіб), Копище (3236 осіб) тощо. 1943 року, мстячись за дії українських повстанців, гітлерівці вбили щонайменше 2000 заручників із числа західноукраїнської інтелігенції й близько 3000 волинських та поліських селян.

Паралельно з розстрілами нацисти вирішили застосувати в Україні технологію масового вбивства людей, яку вже апробували їхні більшовицькі колеги, — голод. У листопаді 1941 р. на таємній нараді в Східній Прусії А. Гітлер ухвалив рішення про створення штучного голоду в Україні задля зменшення кількості споживачів сільськогосподарської продукції в регіоні. А вже в грудні німецька окупаційна адміністрація розробила план збільшення обсягу продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення чисельності «надлишкових споживачів», якими, на переконання нацистів, були «євреї й населення українських міст, таких як Київ». Наслідком реалізації плану було скорочення населення українських міст за роки окупації на 53 %.

Іншими місцями, де здійснювали масові вбивства мирних громадян, стали німецькі концтабори. В Україні не було зведено дуже великих таборів смерті. Більшість із 180 концтаборів на території України налічувала від 2000 до 10 000 в’язнів. Щоправда, через жахливі умови утримання й масові страти ці табори мали високу «пропускну спроможність», оновлюючи свій контингент протягом кількох тижнів або місяців. Одним із найбільших в Україні був Янівський табір поблизу Львова, у якому загинуло понад 200 000 осіб (галицьких євреїв і радянських військовополонених).

Весна-літо 1942 р. принесли в Україну чергову хвилю анти-єврейського терору. Єврейське населення Сходу, Півдня та Центру України було майже повністю винищене. Уникнути знищення вдалося тільки тим євреям, яких, ризикуючи власним життям, рятувало місцеве християнське населення (сьогодні 2515 жителів України офіційно визнані урядом Ізраїлю Праведниками народів світу), і частково тим, хто жив на території румунської окупації, де репресії не мали такого тотального характеру, як у німецькій окупаційній зоні. Після масових розстрілів залишки єврейського населення Галичини (близько 278 000, тобто третина від довоєнної кількості) були зігнані в 50 міських гетто, де протягом 1942—1943 рр. майже всі вони померли від голоду й хвороб або були знищені під час ліквідації гетто. Загалом із майже 900 000 євреїв Галичини й Волині (колишніх підпольських земель) окупацію пережило 140 000, а з 1 800 000 євреїв підрадянської та підрумунської України — 660 000, половина яких мешкала в Буковині, Бессарабії й Трансністрії.

Другою групою мирного населення, яку нацисти знищували за етнічною ознакою, були українські роми. Досі точно не встановлено, скільки саме ромів було розстріляно. Припускають, що кількість ромів, яких гітлерівці стратили в окупованій Україні, сягнула 100 000 осіб.

Окремим пунктом серед злочинів нацизму в окупованій Україні вписане безпрецедентне знищення 1 800 000 військовополонених червоноармійців. У перші три тижні війни вермахт у загальних рисах намагався дотримуватися правил Женевської конвенції 1929 р., яка регламентувала поводження з військовополоненими. Однак 17 липня 1941 р. командування німецьких збройних сил погодилося з вказівками керівництва держави та нацистської партії, які зводилися до того, що ставлення до червоноармійців не може бути таким самим, як до полонених інших армій. За першу воєнну зиму в Україні померло 800 000 військових бранців. Протягом наступних років загинув або був убитий іще 1 000 000 полонених червоноармійців. Особливо страшними місцями знищення військових в’язнів стали Дарницький фільтраційний табір; Сирецький, Гоголівський, Бориспільський табори; табори на вулицях Керосинній (сьогодні — Шолуденка) та Інститутській у Києві; Янівський табір під Львовом, Грослазарет у Славуті, табір у Цумані, два табори в Кременчуці, табір у Ракові коло Проскурова тощо.

Найгіршим було те, що своїх військовополонених зреклася Й радянська влада. Усіх утікачів із полону, усіх колишніх полонених зараховували до категорії «зрадників». Лише протягом 1944 р. на території України до лав Червоної армії повторно забрали 142 000 колишніх полонених і оточенців, а до ГУЛАГу й на розстріл відправили 500 000 осіб за звинуваченням у міфічній «зраді».

Підсумовуючи, можемо з повним правом констатувати, що основним вектором окупаційної політики гітлерівців і їхніх союзників в Україні була реалізація плану економічного й культурного пограбування українських земель. Кінцевою метою окупації мало стати «очищення» України від її жителів шляхом часткового знищення, депортації та асиміляції. Українські землі врешті-решт мали бути використані для майбутньої німецької колонізації.

Найбільш яскравим виявом нацистської колонізаторської політики в Україні стало масове знищення мирного населення, військовополонених і руйнування економічних та культурно-історичних підвалин існування українського народу. Гітлерівці та їхні союзники не тільки жорстоко придушували щонайменший спротив, а й намагалися не допустити будь-якого вияву української культурної самобутності, релігійної чи політичної самосвідомості.