Ернст Теодор Амадей Гофман - Малюк Цахес

– Панове! Чудесне втручання неба… Що ви хочете, mon ami?[332]

Цим запитанням, адресованим гофмаршалові, князь перебив самого себе. Справді, гофмаршал усе кланявся і поглядом намагався дати навздогад, що він приніс якусь важливу звістку. Виявилося, що княжич Гектор щойно звелів доповісти про себе.

Обличчя в князя проясніло, він побачив, що про гадану небезпеку, від якої захитався його трон, можна сказати дуже коротко і, немов помахом чарівної палички, обернути поважні збори оборонців у веселий придворний прийом. Так він і зробив.

Минуло небагато часу, і до зали ввійшов княжич Гектор у пишному парадному мундирі, гарний, дужий, гордий, наче молодий бог, що потрапив сюди з далеких небесних високостей. Князь ступив кілька кроків йому назустріч і раптом відсахнувся назад, ніби його влучила блискавка. Зразу за княжичем Гектором до зали вскочив княжич Ігнатій. Цей вельможний юнак, на жаль, ставав з кожним днем усе дурнішим і нетямущішим. Йому, певне, страшенно сподобались гусари на подвір'ї, бо він випрохав у котрогось із них шаблю, сумку та ківер і нап'яв на себе всю цю пишноту. Він вистрибом, наче сидів на коні, почав гасати по залі з шаблею наголо, з брязкотом волочачи за собою по підлозі піхви й надзвичайно чарівно сміючись і хихочучи.

– Partez, décampez! Allez-vous-en tout de suite![333] – блискаючи очима, громовим голосом крикнув князь на переляканого Ігнатія, і той чимдуж чкурнув із зали.

Ніхто з присутніх не був настільки нетактовний, щоб помітити княжича Ігнатія і всю ту сцену.

Князь знов весь засвітився добротою та привітністю й перекинувся з княжичем кількома словами, а потім вони вдвох, – князь і княжич, – обійшли всіх, хто зібрався в залі, коротко перемовляючись то з тим, то з іншим. Прийом був закінчений, тобто всі дотепні, глибокодумні фрази, що їх кажуть при такій нагоді, були належним чином сказані, і князь подався з княжичем у покої княгині, а потім, оскільки княжич конче хотів зробити сюрприз своїй коханій нареченій, – і в покої князівни. Там вони застали Юлію.

З нетерпінням найполум'янішого коханця княжич кинувся до князівни і, раз по раз ніжно прикладаючи її руку до своїх уст, почав присягатися, що жив тільки думками про неї, що прикре непорозуміння завдавало йому пекельних мук, що він не міг би довше витерпіти розлуки з тією, яку обожнює, що аж тепер для нього відкрилась брама райського блаженства.

Гедвіга зустріла княжича з веселою невимушеністю, зовсім їй не властивою. Вона сприйняла ніжні звіряння княжича так, як, мабуть, і личить нареченій, не поспішаючи завчасу здаватись на його слова. Вона навіть не відмовила собі в задоволенні трохи подражнити княжича його грою в хованку, запевняючи, що навряд чи можна уявити собі краще й приємніше диво, ніж перетворення бовванця для капелюшків у голову княжича. Бо саме таким бовванцем вважала вона голову, що з'являлась у вікні павільйону. Це дало привід щасливій парі обмінятися милими, грайливими жартами, що начебто розвеселили навіть князя. Він аж тепер остаточно повірив, що Бенцон дуже помилялася щодо Крейслера, бо, на його думку, кохання Гедвіги до найвродливішого з чоловіків стало тепер видимим. Розум і врода князівни, здавалося, досягли свого найвищого розквіту, того рідкісного чару, яким особливо світяться щасливі наречені.

Цілком навпаки було з Юлією. Тільки-но побачивши княжича, вона вся затремтіла з раптового страху. Бліда як смерть, вона стояла, опустивши очі й насилу тримаючись на ногах.

Аж за якийсь час княжич обернувся до Юлії і сказав:

– Панна Бенцон, якщо не помиляюся?

– Товаришка князівни з самого дитинства, майже сестра!

Поки князь вимовляв ці слова, княжич схопив Юлію за руку і тихенько шепнув їй:

– Тільки тобі було призначене все, що я казав! Юлія похитнулася, з болісного страху на очах у неї виступили сльози, і вона була б упала, якби князівна швидко не підсунула їй крісло.

– Юліє, – тихо мовила князівна, схилившись до бідолашної дівчини, – Юліє, зберися на силі! Хіба ти не здогадуєшся, яку тяжку боротьбу веду я?

Князь відчинив двері й гукнув, щоб принесли eau de luce.[334]

– Цього, – впав йому в слово майстер Абрагам, що саме заходив до кімнати, – цього в мене нема з собою, але є добрий ефір. Хтось зомлів? Ефір також допомагає.

– Ходіть, – відповів князь, – ходіть швидше, майстре Абрагаме, й допоможіть панні Юлії.

Та тільки-но майстер Абрагам з'явився в кімнаті, сталося щось несподіване. Княжич Гектор витріщив на нього очі й побілів, як мрець. Здавалося, зі страху волосся в нього стало сторч, з лоба покотився холодний піт. Відсахнувшись усім тілом, він усе-таки ступив крок уперед і простяг руки до майстра, немов Макбет тієї миті, коли страхітливий, закривавлений привид Банко зненацька сів на порожнє місце біля столу. Майстер спокійно витяг пляшечку й рушив до Юлії.

Це ніби вивело княжича з одубіння.

– Северіно, це ви? – спитав він