Жорж Санд - Консуело

не буду почуватися в безпеці на батьківщині. Ці розбійники, які двічі приходили за мною, занадто добре знають мої гори. Залишившись один на світі, я відразу ж став розпитувати, чи немає в нас зараз війни, чи не передбачається вона незабаром. У моїй голові міцно засіла думка боротися проти Пруссії, щоб убити якнайбільше пруссаків. О! Святий Вінцеслав, покровитель Чехії, вже направив би мою руку, і я впевнений, що жодна куля, вилетівши з моєї рушниці, не пропала б марно! Я говорив собі: либонь Бог допоможе мені зустріти в якій-небудь ущелині прусського короля, і тоді… навіть якщо він буде закований у панцир, як сам архангел Михаїл… навіть якщо доведеться мені гнатися за ним, як собаці по сліду вовка… Але я довідався, що мир установився надовго. І тоді все мені обридло, і я вирушив до його ясновельможності графа Ґодіца, щоб подякувати йому й попросити не клопотатися за мене перед імператрицею, як він мав намір зробити. Я хотів було покінчити із собою, але граф був так добрий до мене, а принцеса Кульмбахська, його пасербиця, якій він по секрету розповів усю мою історію, наговорила мені стільки прекрасних слів відносно обов'язку християнина, що я вирішив жити й пішов до них на службу, де, по правді сказати, мене занадто добре годують і занадто добре обходяться зі мною за те незначне, що мені доводиться робити.

— А тепер скажи мені, дорогий Карле, як міг ти мене впізнати? — запитала Консуело, витираючи очі.

— Так ви ж приїздили один раз співати до моєї нової хазяйки, маркграфині. Я бачив, як ви пройшли вся в білому, і відразу ж упізнав вас, хоч ви й перетворилися на панянку. Бачите, я не дуже-те добре пам'ятаю місця, по яких проходив, імена людей, із якими зустрічався, а от обличчя ніколи не забуваю. Я тільки хотів було перехреститись, як побачив, що за вами йде молодик, — я впізнав у ньому Йосифа, — але замість того, щоб бути вашим хазяїном, яким я бачив його у хвилину свого звільнення (адже тоді малий був одягнений краще за вас), він перетворився на вашого слугу й залишився в передпокої. Він не впізнав мене, а оскільки пан граф заборонив мені хоч одним словом обмовитися будь-кому про те, що зі мною трапилось (я так ніколи й не довідався й не запитував чому), я не заговорив із предобрим Йосифом, хоча мені й дуже хотілося кинутися йому на шию. Майже зараз же він пішов до іншої кімнати. Мені ж було наказано залишатися в тій, де я перебував, — а гарний слуга виконує те, що йому звелено. Але коли всі роз'їхалися, камердинер його ясновельможності, що користується його повною довірою, сказав мені: «Карле, ти не розмовляв із цим маленьким лакеєм Порпори, хоча й упізнав його, і добре зробив. Пан граф буде тобою задоволений. Що ж стосується панянки, що співала сьогодні…» — «О! Я її теж упізнав! — вигукнув я. — І теж нічого не сказав». — «Ну, і знов-таки ти добре вчинив, — додав камердинер. — Пан граф не хоче, аби знали, що вона їздила з ним у Пассау». — «Це мене не стосується, — заперечив я, — але тебе ж можу я запитати, як визволила вона мене з рук пруссаків?» Тоді Генріх (а він же там був) розповів мені, як усе сталось, як ви бігли за каретою пана графа і як, коли вам нічого було вже боятися за самих себе, ви наполягали на тому, щоб він звільнив мене. Ви також дещо говорили про це мош бідолашній дружині, а вона передала мені. Умираючи, дружина благословляла вас, припоручала вас Богові. «Ці бідолашні діти, — сказала вона, — на вигляд такі ж нещасні, як і ми, віддали мені все, що мали, і плакали так, начебто ми їм рідні». Ну, і от, коли я побачив, що Йосиф служить у вас, і мені було доручено віднести йому гроші від його ясновельможності, у якого він якось увечері грав на скрипці, я вклав у конверт кілька дукатів — перші зароблені мною в цьому будинку. Він не довідався про це, та й мене не впізнав. Але якщо ми повернемося до Відня, я зроблю так, щоб він ніколи не бідував, поки я заробляю.

— Йосиф більше не служить у мене, мій милий Карле; він мій друг і тепер уже не бідує: він музикант і легко буде заробляти собі на життя. Не обділяй же себе заради нього.

— Що стосується вас, синьйоро, то я так мало можу зробити, щоб довести вам свою вдячність: адже ви, кажуть, велика акторка; але майте на увазі, якщо коли-небудь вам знадобиться служник, а ви не матимете змоги йому платити, зверніться до Карла й розраховуйте на нього. Він буде служити вам даром, і для нього буде щастям, що він може працювати на вас.

— Ти вже досить заплатив мені своєю вдячністю, а твоєї самовідданості мені не треба.

— От і пан Порпора повернувся. Пам'ятайте, синьйоро: я маю честь вас знати тільки як служник, наданий у ваше розпорядження моїм хазяшом.

Наступного дня наші мандрівники, піднявшись рано-вранці, не без труднощів дісталися до полудня замку Росвальд. Він був розташований високо, на схилі найкрасивіших гір у Моравії, і так добре захищений від холодних вітрів, що тут уже відчувалася весна, у той час як навколо за півмилі від замку панувала ще зима. Хоча погода на той час і стояла прекрасна, дороги були ще дуже мало придатні для їзди. Але графа Ґодіца ніщо не могло зупинити, й неможливе було для нього жартом; він уже прибув і розпорядився, щоб сотня грабарів вирівняла дорогу, якою наступного дня мав проїхати величний поїзд його шляхетної дружини. Може, він виявив би себе більш уважним і дбайливим чоловіком, поїхавши разом з нею, але головна суть полягала зовсім не в тому, щоб вона по дорозі не зламала собі ноги й руки, а в тому, щоб улаштувати свято на її честь. Жива чи мертва, вступаючи у володіння росвальдським палацом, вона мала зустріти пишний прийом і не менш пишні звеселяння.

Не встигли переодягтися наші мандрівники, як граф наказав подати їм розкішний обід у гроті, оздобленому мохом і мушлями, де велика піч, схована між штучних скель, поширювала приємну теплоту. На перший погляд це місце здалося Консуело чарівним. Краєвид, що відкривався із грота, був дійсно чудовий. Природа нічого не пошкодувала для Росвальда. Круті мальовничі гори, вічнозелені ліси, численні джерела, чудовий пейзаж, неосяжні луги — всього цього, з комфортабельним замком на додачу,