Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

дівчат бути такими, як вона сама, — сказала моя бабуся, і сльози навернулись їй на очі, — то небо знає, що життя її не минеться марно. Бути корисною іншим і щасливою — ось її мета. Так вона сама сказала. Та хіба ж може вона бути інакшою, ніж корисною і щасливою!

— Чи є в Агнес якийсь... — я думав уголос, але не наважився до кінця висловити свою думку.

— Що? Га? Якийсь хто? — різко перепитала моя бабуся.

— Якийсь наречений, — сказав я.

— Дюжина! — скрикнула моя бабуся з якоюсь гнівною гордістю. — Вона могла б вийти заміж двадцять разів, мій любий, поки ти мандрував за кордоном.

— Безперечно, — сказав я. — Безперечно. Але чи є в неї якийсь наречений, що був би гідний її? Агнес не може звернути уваги на абикого.

Бабуся деякий час сиділа мовчки, замислено спершись підборіддям на руку. Повільно підвівши погляд на мене, вона сказала:

— Я підозрюю, що в неї є щира прихильність, Троте.

— Взаємна? — спитав я.

— Троте, — поважно відповіла моя бабуся, — я не можу сказати. Я не мала ніякого права говорити навіть те, що сказала. Агнес не довірила мені цієї таємниці, але я підозрюю.

Її пильний і збентежений погляд (вона навіть здригнулася) переконав мене більше, ніж будь-коли, що вона справді стежила за ходом моїх недавніх думок. Я підбив підсумок усім рішенням, зробленим мною в ці довгі дні і ночі, і всім хвилюванням мого серця.

— Якщо це так, — почав я, — і сподіваюся, що це справді так...

— Я зовсім не знаю, чи це саме так, — коротко сказала моя бабуся. — Ти не повинен покладатися на мої підозри. Ти мусиш тримати їх в секреті. Можливо, вони дуже безпідставні. Я не маю права говорити.

— Якщо це так, — повторив я, — то Агнес розповість мені, коли сама визнає це за потрібне. Сестра, якій я довіряю так багато, бабусю, не завагається довіритися мені.

Повільно відвернула моя бабуся свій погляд від мене і замислено затулила рукою очі. Потім вона поклала другу свою руку мені на плече, і так ми вдвох просиділи, зазираючи думками в минуле й не промовивши більше ні слова, аж доки не розійшлися по своїх спальнях.

Рано-вранці я виїхав у місто, що було ареною подій моїх дитячих днів. Не можу сказати, щоб я був цілком щасливий думкою, що мені вдалося здобути перемогу над самим собою. Не скажу й того, що щастя моє збільшувалося перспективою швидкого побачення.

Незабаром я проїхав знайомий шлях і ступив на спокійні вулиці, де кожен камінь був сторінкою дитячого щоденника. Пішки підійшов я до старого будинку і відступив від нього знову, бо серце моє забилося надто швидко. Я повернув назад і зазирнув крізь вікно у маленьку кімнатку в кутку, де раніше сиділи за конторськими книжками спочатку Урія Гіп, а потім містер Мікоубер; з цієї кімнати зробили тепер маленьку вітальню і не було в ній слідів колишньої контори. Щодо іншого, то старий будинок, чистий і охайний, був таким самим, яким я бачив його вперше. На мій стукіт вийшла нова служниця, яку я попросив доповісти міс Вікфілд, що її бажає бачити джентльмен, який повернувся з закордону з дорученнями від її друга. Мене провели старими сходами до вітальні, яка цілком зберегла свій колишній вигляд. Книжки, що їх ми, бувало, читали з Агнес, лежали на своїх полицях, і маленька конторка, за якою колись я вчив вечорами свої уроки, стояла в тому самому старому кутку. Всі маленькі зміни, вчинені тут вторгненням Гіпів, були скасовані, і все знову було по-старому, як у давноминулі щасливі часи.

Я став біля вікна і дивився через старовинну вулицю на протилежні будинки, пригадував, як вогкими вечорами спостерігав їх, як міркував про людей, що бачив у вікнах, доки жінки цокали по бруківці дерев'яними черевиками, а нудний дощ падав косими струменями, лився з ринв і розтікався по дорозі. Знову відновилося в мені почуття, з яким я стежив за волоцюгами, коли вони приходили в цьому дощовому присмерку до міста, і торби на кінцях палиць гойдалися за їхніми спинами. Як і тоді, вечір був насичений запахом вогкої землі, мокрого листя і шипшини, і здавалося мені, що я чую навіть ті самі звуки, які лунали в моїх вухах під час моїх власних втомних блукань.

Відчинилися маленькі двері у вкритій дубом стіні, я здригнувся і обернувся. Прекрасні ясні очі подруги мого дитинства зустрілися з моїми. Вона спинилася, притиснула руку до грудей, і я схопив її в обійми.

— Агнес! Люба моя дівчинко! Я занадто несподівано з’явився перед вами?

— Ні, ні! Я така рада бачити вас, Тротвуде!

— Мила Агнес, ви й не повірите, який я щасливий, що бачу вас знову!

Я притулив її до свого серця і деякий час ми обоє мовчали. Незабаром ми посідали поруч, її янгольське обличчя обернулося до мене з тією щирою привітністю, про яку я мріяв цілі роки.

Вона була така незмінна, вона була така прекрасна, вона була така добра, і я так багато чим мусив завдячувати їй, така дорога була вона мені, що я не міг знайти слів для своїх почуттів. Я намагався благословити її, намагався дякувати їй, намагався висловити їй (як я це часто робив у своїх листах), який вплив мала вона на мене, але всі мої зусилля були марні. Моя любов і радість були німі.

Зі своєю звичайною лагідністю заспокоїла вона мої хвилювання; згадала час нашої розлуки; заговорила зі мною про Ем’лі, яку вона колись потайки відвідувала багато разів; ніжно заговорила зі мною про могилу Дори. Керована бездоганним інстинктом свого благородного серця, вона торкалася струн моєї пам'яті так тендітно й гармонійно, що жодна з них не застогнала. Я слухав звуки сумної віддаленої музики і не хотів відвертати від себе спогадів, що пробуджувалися. Та й як таке могло бути, коли ця мелодія викликала насамперед образ милої моєї сестри, найкращого янгола мого життя?

— А ви, Агнес? — сказав я згодом. — Розкажіть мені про себе. Ви майже нічого не писали мені про своє власне життя впродовж усього цього часу.

— Що ж мені розповідати? — мовила вона з променистою усмішкою. — Тато здоровий. Ви бачите нас тут, спокійно живемо ми у нашому власному будинку, наші турботи скінчилися, наш дім повернений нам — знаючи це, милий Тротвуде, ви знаєте все.

— Все, Агнес? — спитав я.

Вона глянула на мене, і деяке здивування майнуло на її обличчі.

— І нічого більше, сестро? — наполягав я.

Яскравий рум'янець, який щойно зник з її обличчя, повернувся знову і знову зник. Вона посміхнулася, трохи сумно, як мені здалося, і похитала головою.

Мені хотілося навернути її на ту думку, на яку натякала моя бабуся, бо хоч боляче було мені від викриття такої таємниці, але я мусив приборкати своє серце і виконати свій обов'язок щодо Агнес. Але помітивши, що їй ніяково, я змінив тему розмови.

— Вам доводиться багато працювати, люба Агнес?

— У моїй школі? — спитала вона, знову обернувши на мене спокійний ясний погляд.

— Так. Важкенько чи ні?

— Праця така приємна, — відповіла вона, — що було б невдячно навіть називати її