Станіслав Лем - Кіберіада

коли ця справа стала для мене манією. Безособовість я спершу трактував як рутину, до якої мушу пристосуватися, бо вона була ставкою у грі. Я й не помітив, коли вона захопила мене всього, аби врешті відкинути. Я повірив у обіцяну небезпеку, врешті, мав і докази, що це не вигадка, вже майже потрапив у її поле, і це, власне, виявилося ілюзією. Мені не розкрилася таємниця. Зіграв Адамса, як зумів, але не зазнав його долі, не пережив нічого й тому нічого не знав. Може, тому такими дошкульними були Бартові слова, що зачепили мене за живе. Фітцпатріків приятель фрейдист Керр сказав би, мабуть, що я хотів поставити все на одну карту, воліючи загинути, аби не програти, власне, загинути, бо програвав. А мій вибір Адамса звів би у фрейдистську схему потягу Танатоса. Так би й сказав. Та байдуже. Допомога цього француза була наче порушення кодексу альпінізму — я поступався місцем, даючи йому можливість першому піднятися на линві, але робив це, бо зазнав цілковитої поразки. Я не хотів, не міг зректися цього, мов випханий за двері.

— Поговорімо про метод, — наче розбудив мене голос Барта. — Перше — припинення збору відомостей про жертви. Відокремлення серії. Тут ви діяли надто свавільно.

— Ви так гадаєте? А чому саме?

— Бо самі випадки не розділилися, це ви розбили їх на суттєві й несуттєві. Особливістю істотних вважали божевілля й смерть, принаймні божевілля, коли навіть воно не спричинило смерті. Але ж порівняйте поведінку Свіфта й Адамса. Свіфт ошалів, так би мовити, з явним розмахом, натомість про галюцинації Адамса ви дізналися лише з його листів до дружини. Скільки ж могло бути випадків, у яких вам забракло такої подробиці!

— Даруйте, — відповів я, — але тут нічого не вдієш. Те, що ви нам закидаєте, — класична дилема при дослідженні невідомих явищ. Щоб їх відмежувати як слід, потрібно знати причинний механізм, а щоб пізнати цей механізм, потрібно чітко відмежувати явища.

Він глянув на мене з неприхованою приязню.

— Е, то ви знайомі і з нашою мовою! Але навчилися її не від поліцейських?

Я не відповів, лише потер підборіддя.

— Так, це справді класична дилема індукції. Давайте-но розглянемо відкинуті факти. Стежки, які ви визнали хибними. Чи були якісь довші заманливі сліди, які, врешті, урвалися? Було щось таке?

Тепер уже я глянув на нього з визнанням.

— Було. Один цікавий. Ми багато чекали від нього. З усіх жертв, ті, хто був американцем, усі перед тим як їхати до Італії пройшли через одну з клінік доктора Стелли. Ви чули про нього?

— Ні.

— Про нього говорять різне: одні кажуть, що це чудовий лікар, інші — що шарлатан. Усіх пацієнтів з ревматичними болями він посилав на сірководневі ванни до Неаполя.

— Он як!

— Я теж підскочив, почувши це вперше, але слід хибний. Він вважав такі ванни поблизу Везувія кращими від інших, хоча й у нас у Штатах є багато подібних джерел. Ті з його хворих, які зважилися на подорож, все ж становлять меншість, бо насправді американці не такі вже й марнотратні. Коли пацієнт заявляв, що Везувій для нього задорогий, Стелла посилав його на курорт в Америці. Ми розшукали тих людей, майже сотню. Всі живі й здорові, тобто, дехто покручений ревматизмом, як і перед лікуванням. В усякому разі, ми не знайшли жодної смерті «італійського» типу. З цими пацієнтами Стелли нічого надзвичайного не траплялося. Вони помирали в ліжку — від серця чи раку.

— Може, мали жінок, сім’ї, — задумливо мовив Барт.

Я мимоволі посміхнувся.

— Докторе, ви вже починаєте говорити тим ідіотським жаргоном, тими зворотами, якими оперують агенти… Певна річ, майже у кожного була сім’я, але не бракувало і вдівців, старих холостяків. Зрештою, чи жінка й діти — це панацея? Антидот? Та й від чого, власне?

— Лише через море дурниць доходимо до істини, — повчально, але з веселими очима відповів Барт. — Ну, а вам відомо, скількох пацієнтів той Стелла послав до Неаполя?

— Відомо. І це одне з найдивніших місць у всій історії; Кожен раз, коли думаю про це, мені здається, що я за крок від істини. Таких ревматиків він послав двадцять дев’ять. Серед них, власне, й п’ятьох наших американців: Осборна, Бреннера, Кобарна, Гейне і Свіфта.

— З семи американців?

— Так. Ні Еммінгс, ні Адамс не лікувалися у Стелли. Як і Брігг, але цього, як ви знаєте, ми не зарахували до жертв.

— Це дуже суттєво! А решта хворих? Ті двадцять чотири пацієнти Стелли?

— Статистику знаю напам’ять… Шістнадцятьох він посилав у ті роки, коли ще не траплялися ці випадки. Всі повернулися до Штатів нормально. Торік послав тринадцятьох. Власне, з них оті п’ятеро жертв.

— П’ятеро з тринадцяти? А чи серед тих восьми, з якими нічого не сталося, не траплявся «тип жертви»?

— Чому ж, аж тричі: самотні, заможні, під п’ятдесят. Усі повернулися живі.

— Лише чоловіки? Стелла не лікував жінок? А чому?

— Та лікував. В минулі роки, що передували цим смертям, він послав до Неаполя чотирьох жінок, торік — двох, а цього року — жодної.

— Чому така диспропорція статей?

— Клініки Стелли рекламувалися переважно для чоловіків. Розлади потенції, облисіння, — це з часом забулося, але переконання — те, що називають «імідж», — буцімто Стелла є чоловічим лікарем, утвердилося. Так що диспропорція пояснюється цілком природно.

— Ви так гадаєте… а все-таки жодна жінка не загинула, хоча і в Європі не бракує самотніх літніх дам. Чи має Стелла якусь клініку в Європі?

— Ні. Жертви з Європи не мали з ним нічого спільного. Це вдалося встановити. Жоден з тих європейців не бував у Штатах протягом останніх п’яти років.

— Чи припускали ви, що могло діяти два незалежні механізми, — один — для американців, а другий — для європейців?

— Припускали. Ми порівнювали ці групи всередині серії, але з цього нічого не вийшло.

— А чому, власне, той Стелла посилав усіх до Неаполя?

— Дуже просто. Він італієць у другому коліні, і його родина походить з-під Неаполя. Очевидно, він мав з того й зиск, контактуючи з італійськими бальнеологами, з доктором Джіоно, наприклад. До листування, щоправда, ми не дісталися, — лікарська таємниця, — але це випливає само собою, коли лікар з-за океану спроваджує своїх пацієнтів до італійських колег. У кожному разі, в цьому ми не побачили нічого підозрілого. Припускаю, що за кожного пацієнта він діставав якийсь процент.

— А як ви пояснюєте загадкового листа з чистим аркушем, надісланого після його смерті Міттельгорну?

— Гадаю, його послав хтось із родичів, хто знав про обставини його смерті, прагнучи, як