Стівен Кінг - Під куполом

Спершу всі мовчали, осмислюючи почуте. Першим озвався Ерні.

— Палаючі гарбузи не вельми звужують діапазон пошуків, якщо це те, що ви намагаєтесь робити, полковнику Барбара. Купу гарбузів із сонячного боку стодоли можна побачити ледь не під кожною стіною в місті. Врожайний сезон на них був, — він помовчав, а потім додав: — А чи коли такий знову буде?

— Расті, а твої дівчатка?

— Та майже те саме, — і далі Расті розказав їм усе, що зміг пригадати.

— «Зупиніть Гелловін, зупиніть Великого Гарбуза», — зачудовано повторив Роммі.

— Чуваки, тут конкретно є якась схема, я відчуваю, — вигукнув Бенні.

— Нема базару, чувачок, — підтримала його Розі, і всі розсміялися.

— Твоя черга, Расті, — заохотив Барбі. — Може, варто про те, як ти зомлів, коли сюди підіймався?

— Уточнюю, я тоді не зовсім зомлів, — сказав Расті. — А всі ці речі легко пояснюються загальним стресом. Масовий психоз включно з груповими галюцинаціями — звичайна справа в тих, хто перебуває в пригніченому стані.

— Красно дякую, докторе Фройд, — уклонився Барбі. — А тепер розкажи нам, що саме ти бачив.

Расті вже дійшов до фігури в смугастому ковпаку патріотичних кольорів, і тут вигукнула Лісса Джеймісон:

— Та це ж те опудало, що стоїть на галявині перед бібліотекою. На ньому ще надіта моя стара майка з фразою з пісні Воррена Зевона…

— «Мила батьківщино Алабама, заграй-но оту пісню мертвого гурту», — продовжив її фразу Расті. — І садові совки замість рук. Ну, словом, воно загорілося. А потім «пух» — і щезло. Разом з моєю млістю.

Він обвів присутніх поглядом. Здивувався, якими розширеними очима вони на нього дивляться.

— Розслабтесь, друзі, мабуть, я бачив це опудало раніше, перед тим, як це зі мною трапилось, а моя підсвідомість потім виштовхнула його нагору, — він націлив палець на Барбі. — А якщо ти знову назвеш мене доктором Фройдом, отримаєш щигля.

— А ви насправді бачили його раніше? — запитала Пайпер. — Можливо, коли забирали своїх донечок зі школи чи ще якось? Бо ж бібліотечна галявина прямо напроти ігрового майданчика.

— Та я не пам'ятаю взагалі-то, ні, не можу пригадати.

Расті не уточнив, що останній раз він забирав дівчаток зі школи ще на початку місяця, а тоді навряд щоб десь у місті вже робилися якісь гелловінські інсталяції.

— А тепер ви, Джекі, — звернувся Барбі.

Вона витерла собі губи.

— Ви вважаєте, що це дійсно важливо?

— Так, саме так я й вважаю.

— Люди горять, — промовила вона. — І дим, а крізь нього в тих місцях, де розриви в димовій завісі, палахкотить вогонь. Здається, ніби палає весь світ.

— Йо, — підхопив Бенні. — Люди кричали, бо вони горіли. Тепер і я своє пригадав. — Він раптом сховав обличчя на плечі в Елви Дрейк. Вона його обняла.

— До Гелловіну поки що цілих п'ять днів, — сказала Клер.

— Я так не думаю, — заперечив Барбі.

11

Дров'яна піч у кутку кімнати засідань у міській раді стояла давно нікому не потрібна, вкрита пилюкою, але все ще залишалась у робочому стані. Великий Джим перевірив, чи відкрито димохід (рипнула іржаво засувка), далі витяг накопичені Дюком Перкінсом матеріали з конверта з кривавим відпечатком підошви. Погортав, кривлячись від читаного, а потім вкинув папери в піч. Конверт залишив.

Картер був на телефоні, говорив зі Стюартом Бові, переказував йому, що бажає Великий Джим для свого сина, казав, щоб той зараз же брався до роботи. «Добрий хлопець, — думав Великий Джим. — Далеко може піти. Поки пам'ятатиме, з якого боку йому маститься хліб маслом, тобто». Тим, хто про це забуває, доводиться платити високу ціну. Ендрія Ґріннел про це дізналась лише щойно цього вечора.

На полиці поряд із піччю лежала коробка сірників. Великий Джим чиркнув і торкнувся полум'ям сірника краєчка «доказів» Дюка Перкінса. Заслінку він залишив відчиненою, щоб бачити, як вони горять. Це дарувало йому неабияке задоволення.

Підійшов Картер.

— Стюарт Бові на зв'язку. Сказати, що ви зателефонуєте йому пізніше?

— Дай мені його, — простягнув руку по слухавку Великий Джим.

Картер показав на конверт.

— Ви хочете, щоб я це також вкинув до печі?

— Ні. Я хочу, щоб ти взяв чистих аркушів із принтера і поклав їх у цей конверт.

Картеру вистачило миті, щоб осягнути ідею.

— У неї були просто торчкові галюцинації, наркоманська маячня, так?

— Бідна жінка, — погодився Великий Джим. — Спустись у протиатомне сховище, синку, це там. — Він кивнув великим пальцем повз піч, у бік цілком звичайних дверей, якщо не звертати уваги на табличку з чорними трикутничками на жовтому тлі. — Там дві кімнати. У кінці другої стоїть малий генератор.

— Окей…

— Перед генератором є люк. Його важко помітити, але як придивишся, то побачиш. Підніми його й подивися. Там, внизу, мусить бути заховано чи то вісім, чи десять невеличких балонів із пропаном. Принаймні останнього разу, як я туди заглядав, вони там лежали. Перевір і доповіси мені, скільки їх там.

Йому стало цікаво, чи спитає Картер, навіщо це, але Картер промовчав. Просто відвернувся і вирушив виконувати наказ. Тому Великий Джим докинув йому вслід:

— Одне зауваження, синку. Не забувай завжди ставити крапки над «і» та в кінці речення, у цьому криється секрет успіху. І в Божій помочі, звісно.

Коли Картер пішов, Великий Джим натиснув на телефоні кнопку відновлення розмови, і якщо Стюарт уже відімкнувся, його сраці світитимуть круті непереливки.

Стюарт чекав.

— Джиме, я співчуваю, така втрата, — промовив він першим чином, і це вже був йому плюс. — Ми зробимо все, як годиться, я думаю, найкраще підійде домовина моделі «Вічний упокій», це дуб, протриває тисячу років.

«Продовжуй і швидше переходь до головного», — подумав мовчки Великий Джим.

— Це буде найкраща наша робота. Він буде як живий, ось-ось встане і посміхнеться.

— Дякую тобі, друже, — промовив Великий Джим, подумки собі відзначаючи: «А він збіса порозумнішав».

— Тепер про той рейд, що призначено на завтра, — почав Стюарт.

— Я тобі й сам якраз збирався подзвонити щодо цього. Тебе цікавить, чи він залишається на порядку денному? Так, залишається.

— Але ж з усім цим, що трапилося…

— Нічого не трапилося, — перебив його Великий Джим. — Ми можемо тільки подякувати за Божу ласку. Я можу очікувати від тебе на «амінь» за це, Стюарте?

— Амінь, — запопадливо проказав Стюарт.

— Всього лише хріноверть, спровокована ментально нездоровою жінкою з револьвером. Вона зараз уже вечеряє з Христом і всіма святими, я не маю щодо цього жодних сумнівів, бо не її вина в тім, що тут таке трапилось.

— Але ж, Джиме…

— Не перебивай мене, коли я говорю, Стюарте. То все наркотики. Все ті кляті ліки, вони