Софія Юріївна Андрухович - Амадока

У телецентрі містяться апаратно-студійний комплекс телебачення з багатосвітловим вестибюлем, кіноконцертна зала на 450 місць, 8 телевізійних студій, 14 залів для репетицій, 17 відео-апаратних комплексів, 4 зали для кіноперегляду. У хмарочосі можуть одночасно працювати 2500 людей. Деякі приміщення досі залишаються недобудованими.

Телецентр має власну пожежну частину, необхідну у зв’язку з легкозаймистістю споруди. Одначе сьогодні пожежна частина більше не працює.

Більшість техніки, якою оснащено телецентр, значно поступається середньої якости смартфону.

Під будівлею міститься спеціяльний таємний поверх, розрахований на роботу в надзвичайних обставинах — у «важкий період» (наприклад, після початку ядерної війни).

amoromality

Київ, Сирець

фото: темрява

Звичайно, ми знайдемо вихід, — заспокійливо шепотів Чоловік, ведучи за собою Роману темними мармуровими коридорами підземного поверху. Він освітлював шлях Роминим смартфоном, відкриваючи перед ними фрагменти металевих запаяних дверей, затоплені водою сховища з технікою 1980-х років, телевізори з опуклими, мало не круглими лінзами, полиці з бляшаними, схожими на консервні, коробками, в яких зберігалися плівки старих форматів. Повсякчас доводилось переступати через декорації телестудії, в якій висвітлювали Олімпіяду 1980-го року.

Звичайно, ми звідси з тобою вийдемо, — говорив Чоловік, час від часу зупиняючись, щоб обійняти свою дружину. — Хіба ми не виходили з набагато складніших ситуацій? Сама пригадай, як ми знайшли вихід у цілковитій темряві рукорацьких підземель. Тільки тому, що тримали одне одного за руки. Тому що були одне в одного. Пригадай, як ми вийшли на світло після блукань у лабіринтах забуття.

Це Мінотавр був приречений до вічного блукання, — говорив Чоловік. — Чудовисько, яке не могло відповісти собі на запитання, ким воно є: людиною чи биком.

Але ми знаємо, хто ми такі, правда, Романо? Нам це точно відомо. Ти — моя дружина. Я — твій чоловік.

Коли вони піднялись нагору довжелезною вузькою драбинкою, повсякчас ударяючись головами об залізні перегородки, коли Чоловік, залишивши Роману трохи осторонь, кількома потужними ударами плеча, які супроводжував тваринним ревінням, зірвав із петель двері, що відділяли їх від зовнішнього світу, коли їх залило яскраве літнє сонце і навколишня зелень влилась у їхні зіниці буйними хвилями, Чоловік замислився.

Скажи-но мені, — звернувся він до Романи, — чи не розташований телецентр зовсім поруч із Лук’янівським військовим кладовищем? Це ж там, здається, поховано Петрова?

Ось, через дорогу, — вказала рукою Романа.

amoromality

Київська область, Дарницький район

відео: нескінченний і одноманітний сосновий ліс, хекання за кадром

Від станції Бориспільська навігатор показував шлях кудись углиб лісу, що обрамляв трасу. Богдан Криводяк знайшов підозріло вузьку стежку, яка постійно губилась у заростях дикого хвоща, але інтерактивна мапа вперто стверджувала, що Богданові, попри все, слід рухатись далі.

Він сунув крізь гущавину, занурюючись у приглушеність лісу, однак, не міг відпустити з кола своєї уваги шуму траси, який віддалявся дедалі більше, але залишався тривожним тлом, що у свідомості Богдана кожних кілька секунд змінювало своє значення, тож йому доводилося робити зусилля, щоб нагадувати собі: ні, це не шум БТР-ів, ні, це не відступ колони танків, ні, він не відірвався знову від своїх. Це всього лише дорога на Бориспільський аеропорт, це всього лише потік легкових автомобілів.

Невдовзі стежка таки вивела його на асфальтовану доріжку. Уздовж неї провадили лінії електропередач. Що дужче Богдан заглиблювався в ліс, то частіше зникав мобільний зв’язок. Врешті покриття не стало зовсім. Мапа на екрані смартфона остаточно підвисла.

Доріжка вивела до високого бетонного муру, за яким розривалися від гавкоту пси. Богдан рухався вздовж нього в супроводі цього валування. Він чув, як собаки підстрибують, заведені запахом чужинця, як деруть кігтями огорожу з протилежного боку, навпроти Богдана.

Йому пригадався собака — ребра, обтягнуті шкірою, — який махав хвостом, щільно притиснутим до тіла, жалібно зазираючи в очі і просячи їжу. Він притискався до стіни дому, від якого залишилася тільки ця одна стіна. Його лапи потопали в купі блакитного пластику, кухонних рушників, шкільних зошитів, чорних від багнюки і здерев’янілих. Богданові пригадалося власне бажання його пристрелити. Він не довіряв собакам. Йому пригадалось, як той, чиє ім’я він донині волів не згадувати, пам’ятаючи до чого це може призвести, загримів найлютішою лайкою, рушив у бік тварини і, не доходячи до зіщуленої постаті, яка зникла за надщербленими цеглинами, вивернув на землю вміст останньої консерви. Здається, того вечора він підірвався на розтяжці. І перше, що спало на думку Богданові, коли він довідався, — це консерва, яку вбитий віддав собаці.

Він попросив сторожа закладу забрати собак геть. — Так, це всього лише шавки. Звичайно, вони нічого мені не зроблять. Я просто не люблю. Заберіть.

Рушив до видовженої двоповерхової будівлі серед залишків лісу, повз альтанки і лавки. Ковзнув очима по вікнах — однакових металопластикових чотирикутниках.

Товста неохайна жінка в очіпку стояла на порозі, дивлячись на стежку перед собою, і їла картоплю з алюмінієвої глибокої миски, яку обома руками притискала до грудей. — Я нянечка, — відповіла на Богданове запитання. Він попросив дозволу увійти. Пояснив причину.

Не дозволено, — категорично хитнула головою нянечка. — Треба говорити з головним лікарем. Він зараз не на прийомі. Так просто не можна сюди заходити, якщо ви не родич.

Богдан набрав номер на мобільному телефоні. Відповів знайомий чоловічий голос.

Ви приїхали? Навіщо? Ви тут? Я зараз вийду. Чекайте.

Це був худорлявий юнак із кучерявим темним волоссям і переляканими очима. Наближаючись коридором, проявляючись із темряви, він нервовими руками застібав ґудзики свого білого халата.

Вона померла, — сказав медпрацівник.

Богдан мовчки дивився на нього, не розуміючи.

Ви ж сказали мені, що вона готова зі мною розмовляти, — врешті мовив він.

Вона була готова, — сказав юнак роздратовано. Він вийшов на ґанок і закурив, жадібно затягуючись.

Їй навіть краще стало після вашого дзвінка. Вона віджила. Ми з нею вчора гуляли тут хвилин сорок, вона була в чудовому настрої. А сьогодні над ранок, десь о четвертій, стався приступ. Я не чергував уночі. Поки лікар і санітари добігли, вона вже була непритомна. Так і не прийшла до тями.

Вона вам щось розповідала про ту особу?

Юнак похитав головою.

Розповідала багато про покійного чоловіка. Про ту жінку — жодного слова. Антоніна була доброю людиною. Просто зараз така пора, розумієте. Підвищений ризик для астматиків: багато тополиного пуху.

Богдан роззирнувся.

Тут немає тополь. Це ж сосновий ліс.

Юнак зітхнув.

Вона була доброю людиною. Ви її знали?

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото, зроблене ззовні крізь вікно другого поверху (можливо, з однієї з гілок «ялинки Сталіна»): високий чоловік порпається в чужих речах

Він був упевнений, що його ніхто не помітив. Зефір не загавкав, коли він обігнув