Улас Олексійович Самчук - Волинь

— Що нового в Дермані? — питав Володько.

— Нема, Володьку, нічого доброго, — сказав рішуче Василь. — А потім продовжував перервану розмову з Матвієм: — Ціле Застав'я — все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали.

Ще довго оповідав про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:

— Не встигли тоді викупити… Ах, дерманці, дерманці! Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо, навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше…

А Василь так і зрозумів…

— Знаєте, дядьку, — сказав він на Матвієву мову. — Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна… Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни…

Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!

Ось, наприклад, — провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився «наприклад»? Раніш все казав «например»), — В нас помер Ферапонт Яковлевич…

— Ферапонт помер? — раптом перебив Василя Володько. — Що йому?

— Помер, — коротко відповів Василь. — Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка… А був він уже другий рік… Ну, ніби директором, чи що… Народної школи. Тепер «семиклясувка»… Наш Андрій ходить до п'ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини… Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гімну… Почали вчити. Перший раз як заспівали… Діти нізащо не тягнуть… А тільки вийшов учитель — як вдарять свого… І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий…

Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих слідах іти. Прийшов розвідати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив…

Потім полягали спати.

Володько заснув не одразу. Розмова й настрій Василя піддали йому завзяття. Порішив знов іти в село й знов там працювати. Він є з роду Довбенків. А це міцні, тверді люди…

Другий день — Провідна неділя. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потім відходили набік, розстеляли на зеленій траві білі настільники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглі… Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Після кількох чарок робилося весело. Під вечір верталися, і зо всіх боків села було чути співи.

Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Надвечір Сергій сказав Володькові:

— Не хотів би часом зо мною?

— Куди?

— Побачиш.

Відділилися від хлопців і пішли просто селом. У селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають «Чарочку». Під вікнами бігають і бавляться «у цвіт» діти.

Сергій і Володько пішли далі. Сонце заховалось за обрій і там лишилось. М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свіжо й тепло.

На колодах, що лежать на вигоні, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику чорну хустку. Голова відкрита, а волосся заплетене в дві довгі чорні коси. Вона чекає на Сергія…

Ось і він, але не сам. З ним Володько.

— Це добре, що ти його привів, — сказала Мокрина. — Та дурна Наталка не дає мені спокою… Хочете її бачити? — запитала рішуче.

Для Володька це несподіванка.

— Вона не в Тетильківцях? — промовив він.

— Та де… Вже три дні тут… Вчора в дворі сіяли разом квітки… Все співає… А часом набреде на думку щось і питає: а ти пішла б до читальні? Певно, що пішла б… Чому ні, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас втріскалась по вуха… Я знаю.

Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартома її обняв.

— Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! — майже вигукнув.

— Так. Золота… Біля золота лежала… а ти, Сергію, дивись: обнімає…

— Хай. Для Володька все… Ми з ним одно. Он і місяць починає сходити. Це також для нас.

— Хочете, Володьку? Піду викличу? — запитала Мокрина… — Дивіться. Вона там… Володько знає, про кого мова.

— А вийде? — запитав непевно…

— Ха-ха-а! — голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула «чекайте» й побігла. Скоро вона зникла за річкою…

Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.

— Як тільки Наталка погодиться — одразу за виставу… Але рішуче!

Володько думає щось інше, але відповідає:

— Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці…

— Мусять. По вечорах… Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли набік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.

Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела жива… Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.

— Це вам принесла квітки, — казала вона. — Бігла з Мокриною й вирвала… У нас вже розцвіли. Хочете? — і подала квітки Володькові.

— Якими словами вам дякувати?

— А частець би на вас, — казала Мокрина. — Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! — Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.

— Не моя… Не смію. Інакше знав би, що робити, — сказав Володько.

— Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть… А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра бариня встане: «Макріно! Оп'ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня!» Ха-ха-ха! Добраніч!

— Мокрино! Куди? — крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві «лови» й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею…

І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу… Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за