Жорж Санд - Консуело

— Заспокойся, я цього не думаю. Граф Альберт, мабуть, одразу ж покинув Відень, і ти незабаром одержиш від нього лист із замку Велетнів.

— У тебе таке передчуття, Йосифе?

— Так, я передчуваю це. Але, якщо вже хочеш знати все, що я думаю, так, мені здається, лист цей буде зовсім іншим, ніж ти очікуєш. Я переконаний, що він не буде більше наполягати на великодушній дружній жертві, яку ти збиралася принести заради нього, покинувши артистичну кар'єру, що він відмовився від думки одружуватися з тобою й незабаром поверне тобі волю. Якщо він так розумний, шляхетний, справедливий, як ти говориш, він має посоромитися вирвати тебе з театру, який ти палко любиш. Не заперечуй, я ж прекрасно це бачив, і він, слухаючи «Зенобію», мусив зрозуміти це не гірше за мене. Отже, він відмовиться від жертви, яка перевищує твої сили, — я перестав би його поважати, якби він вчинив інакше.

— Але перечитай же його останню записку. Ось вона, Йосифе. Адже він говорить у ній, що буде так само любити мене на сцені, як і у світі або в монастирі. Хіба він не міг допустити думки — одружившись, надати мені волю?

— Говорити й робити, думати й жити — не те саме. У пристрасних мріяннях усе здається можливим, але коли дійсність раптом з'являється перед очима, ми з жахом повертаємося до колишніх поглядів. Ніколи не повірю, щоб який-небудь знатний чоловік міг без відрази бачити, як його дружина переносить капризи та образи публіки. Потрапивши — звичайно, вперше у своєму житті — за лаштунки, граф побачив у поводженні Тренка стосовно тебе сумний приклад лих і небезпек, які очікують тебе на театральній ниві. І він мав піти в розпачі, але, щоправда, вилікувавшись од своєї пристрасті й відрікшись від пустих мріянь. Прости, що я так говорю з тобою, сестрице Консуело. Це мій обов'язок, тому що розрив із графом Альбертом — твоє щастя. Ти відчуєш це пізніше, хоча зараз очі твої й повні сліз. Будь справедлива до свого нареченого й не ображайся на зміну, що сталася в ньому. Коли він говорив тобі, що не відчуває відрази до театру, він ідеалізував його, і все це розпалося при першому ж випробуванні. Він зрозумів тоді, що або зробить тебе нещасною, вирвавши з театру, або, йдучи за тобою туди, отруїть власне існування.

— Твоя правда, Йосифе. У твоїх словах — істина, я це відчуваю; але дай мені поплакати. Серце стискається в мене зовсім не від образи, що мене покинули й гордують мною, а від втраченої віри в любов, у її могутність, які я ідеалізувала так само, як граф Альберт ідеалізував моє театральне життя. Тепер він усвідомив, що, обравши такий шлях, я не можу бути гідною його, принаймні в очах світу. А я мушу визнати, що любов не настільки сильна, щоб перемогти всі перешкоди, відректися від усіх забобонів.

— Будь справедлива, Консуело, і не вимагай більшого, ніж сама могла б дати. Ти його не настільки любила, аби без вагань і суму відректися від свого мистецтва, — не став же в провину графові Альбертові, що він не зміг порвати зі світським товариством без жаху та душевної муки.

— Але хоч як би потай я засмучувалася (тепер можу вже зізнатися в цьому), я зважилася всім йому пожертвувати, а він навпаки…

— Подумай, адже пристрасть палала в ньому, а не в тобі. Він благав, а ти погоджувалася, силуючи себе. Він прекрасно бачив жертву з твого боку й відчув, що не тільки має право, але зобов'язаний позбавити тебе любові, якої ти не викликала й у якій душа твоя не має потреби.

Розумний довід Йосифа переконав Консуело в мудрості й великодушності Альберта. Вона боялася, віддаючись сумним почуттям, страждати від ураженого самолюбства; отже, вона погодилася з поясненнями Гайдна, скорилася й заспокоїлася. Але з дивини, яка так властива людському серцю, тільки-но діставши волю слідувати своєму потягу до театру безроздільно й без докорів сумління, вона злякалася самотності, розпусти й жахнулася при думці про майбутнє, що відкривалося перед нею, сповнене важкої боротьби. Підмостки — це багаття. Актор на сцені приходить у такий збуджений стан, що всі життєві хвилювання в порівнянні із цим здаються холодними й блідими. Але коли, розбитий утомою, він сходить із підмостків, то зі страхом думає, як він пройшов через це вогненне випробування, і до бажання знову повернутися на сцену домішується жах. Мені здається, що акробат — найяскравіший приклад цього важкого, сповненого горіння й небезпек життя. Він відчуває нервове, страшне задоволення на канатах і драбинах, де здійснює чудеса, що перевершують людські сили. Але, спустившись із них переможцем, він ледве не непритомніє при одній думці, що йому треба знову піднятися на них, знову бачити перед собою смерть і тріумф — цю дволику примару, що невпинно ширяє над його головою.

Замок Велетнів і навіть Шрекенштейн, цей кошмар її багатьох ночей, здалися Консуело крізь завісу вигнання, що звершилось, загубленим раєм, обителлю спокою й чистоти, які до кінця днів будуть жити в її пам'яті як щось величне й гідне шанування.

Вона прикріпила кипарисову гілку — останній спогад, останній дарунок печери гуситів — до розп'яття, залишеного їй матір'ю, і таким чином з'єднавши дві емблеми — католицтва і єресі, вона подумки піднеслася до релігії єдиної, вічної й абсолютної. У ній почерпнула вона почуття покірності перед своїми власними стражданнями й віру в промисел Божий, що керує Альбертом і всіма людьми, добрими і злими, серед яких їй відтепер доведеться йти самій, без наставника в житті.

Розділ 99

Якось уранці Порпора покликав Консуело до своєї кімнати раніше ніж зазвичай. Вигляд у нього був сяючий, він тримав у одній руці об'ємистий лист, в іншій — окуляри. Консуело затремтіла, задрижала всім тілом, уявивши, що це нарешті відповідь із замку Велетнів. Але незабаром вона зрозуміла, що помилилася. Лист був від Уберто-Порпоріно. Знаменитий співак повідомляв свого вчителя, що всі умови ангажементу Консуело прийняті й він посилає йому підписаний бароном фон Пельніцем[295], директором берлінського королівського театру, контракт, на якому не вистачає тільки підпису Консуело й самого маестро. До документа був прикладений дуже приязний і дуже шанобливий лист барона, в якому той пропонував Порпорі взяти участь у конкурсі на посаду диригента капели прусського короля, надавши разом з тим для перегляду й виконання всі свої нові опери та фуги, які побажає привезти. Порпоріно