Олександр Боргардт - Аналітична історія України

навідуючи відомий Лувр. П. Рубенс видається йому (за власними словами) надто «ситим та самовпевненим», П. С. Пюві де Шавани – надто «блеклим та аскетичним», а портрети Е. Кар’єра – «дратували своєю присмерковою недомовленістю». Понад характерним є тут те, зверніть увагу, що його дратує – безпомилково, саме те, що порізнює цих художників від загального тла, надає їм ориґінальність. Знову неоцінене свідоцтво для психолога; людина – знову ж, всебічно обмежена, схильна до уніфікації навколішньої реальності.

В Женеві він 1905 зупиняється у відомого Парвуса (А. Гєльфанд), наступного фінансового благодійника Жовтневої революції. Про нього він пише:

Парвус був, без сумніву, видатною марксистською фігурою кінця минулого та самого початку нинішнього сторіччя. Він вільно володів методом Маркса, широко гледів, стежив за всім істотним на світовій арені, що за видатної сміливості думки та при мужньому, м’язистому стилі робило його насправді видатним письменником.

(теж там, с. 168)

Але, пригадує й про те, що ми вже дещо знаємо:

Крім усього іншого цей революціонер був захоплений абсолютно нечеканою мрією: розбагатіти.

(теж там, с. 168)

А, це – як же сталося? Автор дещо привідкриває нам завісу таємниці; виявляється, що:

Після поразки революції 1905 р. для нього починається період упадку. Із Німеччини він переселюється до Відня, звідти до Константинополя, де й застала його світова війна. Вона відразу збагатила Парвуса на якихось там військово-торгівельних операціях. Одночасно він виступає прилюдно як захисник проґресивної місії німецького мілітаризму, пориває остаточно з лівими та стає одним із натхненників крайнього правого крила німецької соціал-демократії. Не треба казати, що з часів війни я порвав із ним не тільки політичні, але й особисті відносини.

(теж там, с. 168)

Усього про Парвуса. Ясна річ, збагатів на військових поставках, на яких іще краще багатіли в Росії, підчас Кримської війни й потім. В останні речення дозволимо собі просто не повірити, бо за всією більшовицькою верхівкою стояв він, Парвус. Людина з грішми.

По тому більшовик Троцкій з підробним пашпортом «отставного поручіка Арбузова», – урочисто прибуває на батьківщину, «на юг Россїї» – до Києва.

Починаючи від самої революції 1905 Л. Троцкій дріб’язково описує свої відносини з Лєніним, доводячи, що між ними, – практично, не було помітних (або істотних) розходжень Чи так було насправді, чи ні, сьогодні досить важко встановити, але… це потрібне для виправдання майбутнього протистояння зі Сталіним, не будемо і про це забувати. Втім, це співробітництво незабаром покінчується, бо наш герой знову потрапляє до буцегарні. Хоч це, не подумайте погано, – були далеко не оті, Пєрмскіє (або Мордовскіє) лагєря. Посилаючись на спогади сусіда по камері – Свєрчкова, він пише:

Тюремна камера Троцкого, – продовжує Свєрчков, – перетворилася незабаром на якусь книгарню. Йому передавали все, що хоч якось заслуговувало на увагу з нових книг; він прочитував їх і весь день з ранку до пізньої ночі був зайнятий літературною працею. «Я почуваю себе чудово, – казав він нам. – Сиджу, працюю й знаю, що мене в жодному разі не можуть заарештувати… Згодьтеся, що в межах царської Росії це є доволі незвичайне почуття…»

(теж там, с. 187)

Його черговий процес 1907 покінчується засланням до Обдорска (тепер – Сале Хард), але вже в Бєрєзовє, не доїхавши якихось три сотні кілометрів, – Троцкій збігає. Слід з цього приводу зауважити, що якби в отих «мєдвєжьіх углах», куди мали звичку засилати «рєволюціонєрів», – тодішні «робітникі органов» не побирали хабарів, не пиячили беспробудно, та взагалі – не ловили ґав, – а виконували би свої прямі обов’язки, можливо, не було би й жодних отих «рєволюцій в Россіі», але… самі бачите. Із Пєтєрбурга Троцкій, прибарахлившись, відбуває до чергової еміграції, цього разу аж на десять років; з’явиться, разом із Лєніним, тільки 1917. Однак, під роком 1912 він дарує нас нечеканим откровенням:

Як далеко відійшло нинішнє покоління від звичок і настроїв 1912 року! Я добре розумів і тоді, що гуманітарно-моралістична точка зору на історичний процес є найбільш неплідною точкою зору. Але, йшлося не про пояснення, а про переживання. До душі проникало безпосереднє, не до передання, почуття історичного трагізму: безсилля перед фатумом, пекучий біль за людську сарану.

(теж там, с. 222)

Так, так; що ж – приймемо до уваги. Перебування Троцкого за кордоном підчас війни є не менш цікаве ніж будь-що інше, але дозволимо собі перейти безпосередньо до вирішального 1917. Пишучи про цей час, він спростовує, насамперед, «клєвєту про Лєніна», який прибув, ніби, до Пєтрограда у «німецькому пломбованому вагоні». Потім дріб’язково і турботливо підкреслює свої завжди погодження з Лєніним по всіх принципових питаннях. Затято полемізує з А. Кєрєнскім із властивою йому примітивною дріб’язковістю. Не одного разу підкреслює бездіяльність Сталіна, який до пори воліє триматись у тіні; бо добре знає, що переможе не той, хто виграє перші потички, а той, хто переможе в останньому бої.

Свою власну позицію на той час він пояснює словами:

1 листопада 1917 р. на засіданні пєтроградського комітету – протокол історичного у всіх відношеннях засідання укривається досі – Лєнін сказав, що після того, як Троцкій переконався в неможливості єдності з меншовиками, «нє било лучшєго большєвіка». Він цим ясно показав, що не теорія перманентної революції розділяла нас, а більш вузьке, хоча й дуже важливе питання про ставлення до меншовизму.

(теж там, с. 322)

Не полишає він нас у невідомості й щодо свого ставлення до національного питання, це буде для нас понад цікаве. Він пише:

Я вже пригадував, що національний момент, аж так важливий у житті Росії, не відігравав у моєму особистому житті майже жодної ролі. Вже за ранньої молодості національні пристрасті або упередження викликали у мене раціоналістичне нерозуміння, що переходить в певних випадках у бридливість, навіть у моральну нудоту. Марксистське виховання поглибило ці настрої, перетворивши їх на активний інтернаціоналізм.

(теж там, с. 329)

Отже, маємо справу з людиною, яка ненавидить все національне, все, що робить людину неповторною, – риса абсолютно типова. Пригадайте, як дратувало його в Парижі все, що було характерне для великих художників, що порізнювало їх від посереднього тла. Тут маємо прояв тієї самої психологічної риси: типове інтер-люмпенське сміття. Але, цей «інтернаціоналіст» розмовляв тільки російською мовою. Отже, хотів він того, чи не хотів, а російський націоналізм, від якого на той час тільки й полишилося, що «вєлікій і могучій» та нестримана імперська аґресія, – знайшли його самі. Бо дещо нижче він знову цитує інших:

У видаваному в Берліні «Архиве русской революции» автор-білогвардєєць розповідає наступний барвистий епізод: