Олександр Боргардт - Аналітична історія України

ґазетах Бернард Шов, який вважав, схоже, Кремль власною монополією; хоч його – відданого кремлівського поплічника, – Сталін так і не удостоїв бесідою.

* * *

Підведемо й деякі загальні підсумки.

Отже, не минуло й десяти років нового режиму в Росії, а «демократичний Захід» уже погодився дарувати йому мільйони дурно загублених людських життів, – розкуркулених, розстріляних, депортованих та винищених голодом. Далі – більше, – переблимали й 1937. Розкладеність та запроданість «демократичного Заходу», на чолі з його інтеліґенцїїю, – стала гранично очевидною підчас і після Другої світової війни, коли Сталіну було подароване в Європі все, що тільки можна було подарувати. Та й потім, коли Сталін, Хрущов та Брєжнєв із Андроповим відповіли на це продовженням війни; цього разу – війни за світове панування. Коли на мільярди доларів Заходу будувався необхідний на це військовий потенціал.

Або коли після розпаду Третьої імперії Зла ті ж сто мільярдів доларів були щедро пожертвувані на відбудову Четвертої імперії Зла; породивши – поки що, – купу російських мільярдерів: «нових русскіх!». «Нових», які – втім, не ліпше від старих, та своїми «благопріобрєтєннимі» капіталами, будуть – як зможуть, – розкладати економіку світу.

Ґрунтовних причин у цьому проглядається дві. Це:

1. Неоціненний досвід Москви у непрямих стратегіях аґресії: бездоганне уміння розкласти все, що тільки можна. Уміння, якому на Заході ніколи й нічого не протиставлялося. Бо московська розвідка працювала на Заході зручніше, ніж вдома, від часів Мазепи та по часи совєцькі.

2. Продажність, культивована універсально ринковими відносинами. Вада західного способу життя – це фетишизування або й пряме обожнювання ринкових відносин. Адже, ринок у західному суспільстві давно посідає непропорційне його значенню місце. Бо, не всі боки людського життя слід і припустимо виставляти на ринок. Бо так, неухильно приходять і до торгівлі людьми, і до торгівлі людськими орґанами, побраними від живих людей. Де один заробляє на торгівлі свинячими головами, а той, хто їх не має, – торгує власним розумом, честю та сумлінням. Всім, знову ж – нав’язує те своє, як оті колишні більшовики – учите всіх «правільно жить» а – подумали би: як живете самі?! Де рано чи пізно торгуватимуть і вищими інтересами; спочатку державними, а потім і загально людськими…

6. Сталін і Троцкій

Лєв Бронштейн (Троцкій, 1879–1940) був іще однією відомою людиною, що їх так вільно видавав щедрий на це 1879 рік; певно, що були й інші. Втім, він став відомий не так заслугами перед революцією, як антиподом, ворогом Сталіна; який згодом і убив його 1940.

Він народився в родині жидівського арендатора або хуторянина на Херсонщині, який вирішив круто змінити традиційний триб існування предків та випробувати сільської долі. Він мав у цьому повний успіх та помер 1922 заможною людиною, у якої «революція відібрала все», як напише потім його син.

За народною, а радше – містечковою традицією, діти не приймали безпосередньої участі в селянському житті, та спогади Льови про рідний хутір Янівку – то радше спогади дачника або поміщицького синка. У своїй автобіографії він щось там верзе про «бородатих мужіков» (і це у нас – в Україні!); ну, і всяке таке. Про Україну він у дитинстві й краєм вуха не чув, та весь час пише «у нас на югє Россіі». Слово «українське» зустрічаємо лише там, де він перебравшись до Одеси, учитись в Одеському реальному училищі, – зауважує, щодо своєї російської мови:

Я узнавав, що десятки слів, які у селі здавалися незаперечними, є не російські слова, а зіпсовані українські.

(Л. Троцкий, Моя жизнь, Москва, 1991, с. 60)

Одеса – то вже, бачите, не Янівка; визнаний, так би мовити, «культурний цєнтр юга Россіі» («Одєсса? – ві мінє говорітє… Одєсса, – ну ето жє вообщє!»).

А тому (а як же!):

Кожного дня переді мною відкривалася частина більш культурного середовища, ніж те, де я провів перші дев’ять років свого життя.

(теж там, с. 60)

Він є людиною на диво обмеженою, іще з дитячих років свого життя. Він пише про себе, що в Одесі:

Багацько з хлопців каталися у морі на човні, ловили з хвилеламу рибу на вудку. Я цих задоволень абсолютно не знав. Дивним чином море на той час не займало в моєму житті жодного місця, хоча на його березі я прожив сім років.

(теж там, с. 70)

Дивно, дивно… За сім років так і не підійти до моря? – дивно. Якийсь старець хлоп’ячого віку; зашорена з дитинства людина.

Втім, Одеса в небаченому ступені поширює його кругозір. Бо про наші степи, де сам народився, він пише з убивчою самовпевненністю:

Численні степові кургани полишились тут як віхи великого переселення народів.

(теж там, с. 27)

Про те, що існують ще шкільні підручники з історії, до яких не вадить заглянути й у 50 років, він на той час за клопотами «міровой ріволюціі» вже дещо підзабув…

Із люмпенської Одеси наш Лєв перебирається до робітничого Ніколаєва, де кінчає курс реального училища та поринає до «рєволюційонной работи», – «кружкі», «прокламаціі» і т.і. Що ж, повний курс реального училища, яке б воно там не було, – для революціонера – теж непогана освіта; бо в «тєорєтіках марксізма» (або «вождях рєволюціі») ходили, бувало, й такі, що їх «із трєтьєго класа гімназіі вишіблі»…

От там молодого Льову вперше прилапують жандарми та запроторюють до буцеґарні. На місце заслання, не де небудь, а у Верхолєнску на Лєнє, він потрапляє тільки 1900. Там він, двадцятирічний хлопець, знайомиться з Дзєржінскім та Уріцкім. Починає, й не без успіху, писати статті до «ближчої» іркутської ґазети «Восточноє обозрєініє». Але, проносяться чутки, що В. Ульянов починає видавати за кордоном «Іскру» та гуртує професійних революціонерів, – час тікати із заслання.

Засланий Л. Д. Бронштейн і насправді тікає з підробленим пашпортом на ім’я Троцкого, та не без пригод дістається міста Броди, де: «Вєсь дєнь я провєл в рігє у хохла, которий корміл мєня арбузамі». Вночі, за допомогою того ж хохла він опинився в Австро-Угорщині. Там він потрапляє до Цюріха, а звідти восени 1902 і до Лондона, до самого Лєніна.

Якийсь час по тому він проводить у Парижі, де полишає нам дві понад цікаві зауваги, знову ж, щодо свого характеру.

Я народився й виріс у селі, але до природи став наближуватися в Парижі.

(теж там, с. 150)

За свідоцтвом інших він оцінив Париж так: «Похож на Одєссу, но Одєсса лучшє» (!). В Парижі він дещо знайомиться з живописом,