Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

Я мимоволі став пригадувати історію тих двох братів й замислився над нею. Здається, чи не вперше в житті замислився, і ось над чим: а як усі ті речі, такі для нас зараз природні й цілком звичайні - як виглядатимуть вони, коли подивитися на них з нової, відстороненої точки зору, до якої всі ми, швидше чи пізніше, мусимо прийти? Після цього випадку я став, можна сказати, вже не таким добродушним та поступливо-вдоволеним, як був.

Якусь хвилину він сидів мовчки, барабанячи пальцями по столі, а тоді спохопився і хутко попровадив далі, немов хотів якнайскорше висповідатись:

- Я ще не вирішив для себе, що маю робити і чи взагалі можу щось зробити, коли відбулася ще одна розмова між братами, де було згадано про їхню сестру. Цього разу, слухаючи все те, що долітало до моїх вух, я не відчував ніяких гризот сумління. Вважав, що все те - моє по праву. Потім подався сюди - подивитись на ту сестру. Перший раз спинився коло хвіртки - з тою приключкою, буцім мене цікавить один ваш бідний сусіда; та збився з цієї ролі, і міс Гаррієт, здається, не відчула до мене довір’я. Вдруге я попросив дозволу зайти, зайшов і сказав усе, що хотів сказати. Сестра ваша тоді вказала мені причини, яких я не зважився спростовувати, чому вона мусить відмовитись від моєї допомоги; однак зв’язок між нами було налагоджено, і він не уривався до останніх днів, коли-то важливі справи, що обсіли мене однедавна, стали на перешкоді.

- А я ж вас кожного дня бачив, сер,- мовив Джон Турбот,- й навіть не підозрював!.. Коли б Гаррієт хоч ваше ім’я могла вгадати...

- Сказати вам правду, Джоне,- перебив його гість,- я замовчував його з двох причин. Хтозна, чи першу з них можна вважати достатньою саму по собі, але хвалитися добрими намірами - це не діло, тож я вирішив у жодному разі не відкривати свого імені доти, доки не спроможуся зробити вам ту чи іншу реальну послугу. Друга причина - це те, що я завжди мав надію на такий поворот справ, який привернув би вашого брата до вас обох, а тому відчував, що коли б він, з його підозріливою, настороженою натурою, виявив нашу з вами приховану приязнь, то це могло б спричинитися до нового й фатального розриву. Я твердо вирішив - ризикуючи потрапити в його неласку, що, зрештою, мене не хвилювало,- при нагоді звернутися з клопотанням за вас до нашого голови; та що ж, коли через усі оті похорони, залицяння, весілля й домашні незгоди нам довгий-довгий час був за голову один лише брат ваш. Краще б ми,- тут голос його упав,- взагалі були безголовим трупом.

Наче усвідомлюючи, що останні слова вихопилися йому проти волі, він простяг одну руку сестрі, а другу братові й провадив далі:

- Я сказав усе, що хотів, і навіть більше. Хоч не все словами перекажеш, як, сподіваюся, ви й самі розумієте. Прийшов час,- за вельми нещасливих обставин, правда,- коли, Джоне, я можу стати вам у пригоді, не втручаючись у ту самопокуту, яка тривала стільки років і від якої, хоч не з власної волі нарешті звільнилися сьогодні. Вже пізно, і більше я нічого говорити не буду. Скарб, який маєте тут, ви берегтимете і без моїх порад чи нагадувань.

З цими словами він підвівся, щоб іти.

- Але першим вийдете ви, Джоне,- весело мовив він,- зі свічкою і без слів, що хочете сказати,- байдуже, які вони будуть.- Серце Джона Турбота було вщерть повне, і він, якби міг, радо вилив би його у цілу промову.- А мені дозвольте перекинутися словом з вашою сестрою. Ми вже колись говорили з нею віч-на-віч, і в цій-таки кімнаті. Правда, тепер, за вашої тут присутності, це виглядає більш природно.

Провівши очима Джона, він невимушено повернувся до Гаррієт і, стишивши голос, якось одразу споважнівши, сказав:

- Ви хочете спитати мене про людину, яка, на нещастя, доводиться вам братом.

- Я боюся питати,- відповіла Гаррієт.

- Ви кілька разів кинули на мене такий значущий погляд, що я, здається, можу передректи ваше запитання. Чи він не взяв грошей? Так?

- Так.

- Ні, не взяв.

- Дяка богові! - озвалася Гаррієт.- За Джона дяка.

- Те, що він багато в чому надуживав довір’я до нього,- сказав містер Морфін,- те, що провадив оборудки і спекуляції більше на користь собі, аніж фірмі, яку представляв; те, що він втягував фірму в авантюри, які часто приносили їй величезні збитки; те, що він завжди підігрував марнослав’ю та честолюбству хазяїна, коли його обов’язком було стримувати їх та показувати при змозі, до чого те чи інше може призвести,- все це, напевне, не здивує вас. Розпочато грандіозні операції, що мали б роздути репутацію фірми як необмеженої в коштах і незрівнянної з іншими торговельними домами, так що коли справи хоч трохи похитнуться,- а це вельми можливо,- буде руїна. В плетиві операцій, які фірма провадить по всіх кутках світу - в тому лабіринті, ключ від якого тримав тільки, він,- він мав змогу (і, по-моєму, використовував її) маніпулювати різними, фактичними даними та видавати за факти різні прикидки та передбачення. Але зрештою... чи розумієте ви, мене, міс Гаррієт?

- Чудово розумію,- відповіла вона, не зводячи з нього переляканих, очей.- Прошу, кажіть все найгірше одразу.

- Зрештою, він, здається, немало постарався, аби відбити всі ті численні й розмаїті дані в секретних книгах таким чином, що досить лиш глянути, і видно усю картину. Так, ніби він хотів за одним махом показати хазяїнові, до чого довело його ж фірму служіння тій пристрасті, якою той одержимий! А що брат ваш сам постійно прислужував тій пристрасті, лестячи їй, розбещуючи її - це річ безсумнівна. Ось у чім головна його провина перед фірмою.

- Ще одне слово перед вашим відходом, шановний,- сказала Гаррієт.- Усе це нічим не загрожує?

- Кому загрожує? - з ноткою вагання перепитав він.

- Честі фірми?

Якусь мить містер Морфін мовчки вдивлявся в її обличчя.

- Чую, що можу відповісти вам щиро і з повною довірою,- озвався він нарешті.

- О, так, можете! Цілком!

- Я певен цього. Чи не загрожує це честі фірми? Ні, не загрожує. Можуть