Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

я призналася тобі нарешті, і познайомити вас між собою. Він, безперечно, допоможе нам улаштуватися наново. Він хоче стати нам у пригоді, і я пообіцяла, що коли б ми шукали друга, я згадаю за нього. Тоді він відкриє своє ім’я.

- Гаррієт,- мовив брат, що уважно слухав її розповідь,- опиши мені цього джентльмена. Мушу ж я знати того, хто так добре мене знає.

Сестра, якомога докладніш, описала і риси обличчя, і постать, і одяг свого гостя, але Джон Турбот - чи то тому, що таки не був знайомий з оригіналом, чи то через якісь неточності в описі, а може, через власну неуважливість, бо слухаючи її, походжав, замислений, по кімнаті,- не міг упізнати змальованого перед ним портрета.

Проте вони домовились, що він обов’язково побачить оригінал, як тільки той з’явиться. Уклавши цю угоду, сестра заходилась господарювати, а сивоволосий брат, колишній Турбот-молодший з фірми містера Домбі, присвятив свій перший день незвичної для нього свободи роботі в садку.

Пізно ввечері, коли брат читав уголос, а сестра сиділа над шитвом, хтось постукав у двері. В атмосфері невиразної тривоги й страху, що опосіли їх після втечі брата, цей стукіт, такий нечастий тут, прозвучав майже загрозливо. Брат пішов одчиняти, а сестра сиділа, боязно прислухаючись. Хтось заговорив до нього, він одповів,- схоже, був здивований; ще кілька слів - і до кімнати вступило двоє.

- Гаррієт,- неголосно сказав брат, присвічуючи пізньому гостеві,- це містер Морфін: джентльмен, що у Домбі віддавна, разом з Джеймсом.

Гаррієт одсахнулася, немов побачила мару. В отворі дверей стояв їхній невідомий друг,- з чорним, шпакуватим волоссям, з рум’яним обличчям, високим, чистим чолом і карими очима,- чиє існування вона так довго тримала в таємниці!

- Джоне! - ледве видихнула вона.- Це той самий джентльмен, про якого я тобі говорила!

- Цей джентльмен, міс Гаррієт,- мовив гість, ввіхо-дячи - бо пристав був на порозі,- дуже радий чути це від вас. Ідучи сюди, він цілу дорогу думав та гадав, як би пояснити свою появу, і так нічого й не придумав. Я не зовсім чужий тут, містере Джоне. Ви були страшенно здивовані, вздрівши мене у себе під дверима, і, бачу, тепер дивуєтеся ще більше. Ну, що ж, за даних умов це цілком зрозуміло. Не були б ми рабами звички, то й дивувалися б удвічі рідше.

Кажучи це, він привітав Гаррієт з тим милим виявом сердечності, навпіл із пошаною, який так добре був їй упам’ятку, і сів поруч неї, знявши рукавички та кинувши їх у капелюх, що поклав був на стіл.

- Хоча нічого дивного в тому,- сказав він,- що мені захотілося познайомитися з вашою сестрою, містере Джоне, і що я в отакий спосіб здійснив своє бажання, немає. Як нема чого дивуватися й регулярності моїх візитів, відколи ми познайомились (про що вам, напевне, вже розповіли). Вони хутко переросли в звичку, а ми ж і є раби звички... раби звички!

Вклавши руки в кишені й відкинувшись на спинку крісла, він дивився на брата з сестрою, начеб йому було цікаво бачити разом їх обох, і проводив далі, якимсь роздратовано-задумливим тоном:

- Це та сама звичка, що в одних із нас - тих, хто вартий чогось кращого,- плекає чисто люциферову гординю і впертість, в других - підлість, а в більшості - байдужість, що з дня на день, залежно від того, з якої глини хто зліплений, робить нас дедалі твердішими - як статуї, і, як статуї, нечулими до нових вражень і поглядів. Доказом цьому... доказам цьому можу служити я сам, Джоне. Багато років - скільки, уточнювати зайве,- вносячи свою невеличку, строго визначену частку в керівництво фірмою Домбі, я бачив, як ваш брат (який виявився мерзотником! Ваша сестра дарує мені цю вимушену згадку), що не день, то поширював там свій вплив, доки не прибрав до рук і хазяїна, і всі його справи; бачив, як ви гаруєте щодня за своєю конторкою в темнім кутку, і був цілком задоволений, не маючи іншого клопоту поза тлом своїх обов’язків, дозволяючи, без зайвих запитань, щоб усе круг мене крутилося собі день у день, як машина, своєю звичкою, що стала й моєю теж. Я звик до цього всього, і вважав, що все так і має бути, що все гаразд. Незмінно я мав свої вечори по середах, наш квартет збирався регулярно, віолончель моя звучала добре, і в моєму світі все йшло як слід,- принаймні без особливих змін, а коли й траплялося щось більше чи менше, то це мене не обходило.

- Можу поручитися, що весь цей час нікого у фірмі не любили й не шанували так, як вас, сер,- озвався Джон Турбот.

- Ха! За те, що добродушний і поступливий? - відказав той.- Теж звичка. Зручна для хазяїна, зручна для його управителя, а найзручніша для мене. Я робив усе те, що мені належало робити, не запобігаючи перед ними обома, і був радий, що на своїй посаді можу без цього обійтися. Так ішло б... Так ішло б собі й досі, коли б не те, що в кабінеті у мене затонкі стіни, можете потвердити своїй сестрі що він відокремлений лише перегородкою від кімнати управителя.

- Так, це суміжні кімнати, колись, певно, була одна, яку розділили надвоє, як містер Морфін каже,- мовив брат і знов перевів погляд на нього, чекаючи продовження.

- Я свистів, виспівував - цілу бетховенську мі-мінорну сонату виконав, даючи йому взнаки, що до мене все чути,- сказав містер Морфін,- та він не звертав на те уваги. Звичайно, мені не часто доводилося чути якісь приватні розмови. Та коли таке й траплялося, я, щоб не слухати, виходив геть. Я вийшов був і під час бесіди двох братів, Джоне, в якій спочатку брав участь і молодий Гей. Але до того, як вийти, все ж таки дещо почув. Ви, мабуть, пам’ятаєте її настільки, щоб сказати вашій сестрі, про що йшла мова?

- Про наше минуле, Гаррієт,- тихо мовив її брат,- і про становище, його і моє, у фірмі.

- Суть тої бесіди не була новою для мене, але постала в новому світлі. І похитнула мене в моїй звичці - властивій дев'яноста відсоткам людей - думати, що довкола мене все гаразд тільки тому, що я до цього «всього» звик,- сказав гість.-