Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава сорок сьома. 12-те листопада, субота, день 69-й

Вранці посилена пробіжка, розтяжка і лазня. Оррі зустріла його ввечері, вранці займалася разом із ним, а тепер ось сиділа поруч на полиці й теж мліла. Вона вже не косилася, побоюючись, на нього в темряві, схоже, звикла. Або те, що попередньо замоталася в простирадло ледь не по вуха, вселяло в неї спокій. Спокійно сиділа, загорнута в легку тканину, грілася. А Макс, нахабно розглядав її, користуючись своїм другим зором. Скільки можна бути пристойним і вихованим? треба колись і непристойним бути. Схоже Оррі все ж таки щось таке відчула, оскільки в емоціях з’явилося збентеження, мимохідь, на своєму новому “табло” Макс відмітив, що її серцебиття і дихання в неї почастішали. Лазня все ж таки,.. напевно, спекотно їй... пора виходити. “От, же... відьма. Усе відчуває. Не так, як я, по-своєму, але точно”, – Макс покрутив головою в темряві.

– Оррі... ти як? Не закипіла ще? Може, досить?

– Так, пане. Я відчуваю, що мені вже вистачить. Може в якийсь наступний раз я витримаю довше, вибачте, пане... – дівчина, як і раніше, була сама слухняність.

– Тоді виходь, посидь трохи в передбаннику, щоб організм трохи заспокоївся, одягайся і біжи до хати. Я ще трохи посиджу і прийду. Будемо снідати.

Після сніданку Макс зібрався в селище.

– Ти зі мною?

– Так, пане. Я завжди з вами, – дівчина зробила кніксен або щось на кшталт цього.

У нього не було настрою сперечатися тому промовчав. В селище було потрібно – учора ж накупив ще всякої всячини і потрібно усе це роздати. А ще хотів без поспіху й метушні розглянути все те, що там набудували. Пан він чи як?

У селище приїхали годині о десятій. Тут щосили кипіла робота. Староста хотів було скликати всіх на уклін пану, але самому пану таке порядком набридло, і він припинив це починання в самому зародку. Нічого смикати людей і так всі безперервно кланяються. Старосту відправили займатися своїми справами, а Макс пішов селищем, сунучи носа скрізь, де хочеться. Для початку заглянув у найперший будинок. Він добре пам’ятав те враження, яке цей гуртожиток справив на нього минулого разу. Перше, що змінилося – з’явився тамбур. Досить об’ємне, але занизьке приміщення, зі щільно підігнаними дверима. Усередині на обох стінках охайно висіли якісь речі, стояли і віники, і відра. Зайшовши далі, був здивований. Звісно, він сподівався, що вдасться поліпшити побут людей, але щоб настільки... Дім розділили двома перегородками, відокремлюючи одну сім’ю від іншої, і загальний коридор від житлової зони. На стінах цього коридору висів одяг на підлозі стояла пара валянок. По центру будинку зробили кам’яний куб, у якому стояв котел. Назовні виходили тільки повітропроводи і топка. Камінь надійно захищав людей від опіків та інших, часом смертельних неприємностей, пов’язаних з вогнем. Топка котла виходила в коридор, там же лежали і просушені дрова. Трубу подовжили через увесь будинок і вивели через стіну надвір. Ну, що... світло, тепло... чисто. Одяг сушиться, у коридорі два вікна, дверей у житлові частини немає – але завішено цупкими ковдрами до самої підлоги. Перестінки, схоже, зроблені не до самої стелі, світло з вікон проходить на всі боки. У коридорі ж була невелика кухонька – стелаж із посудом, стіл і невелика газова плитка. Макс пам’ятав, що п’ять таких плит і балони до них привозили сюди на його замовлення. На спеціальній лаві стояли два відра з водою.

Стукнувши для пристойності в стіну, зазирнув за завісу, що імітувала двері. Усередині нікого не було. Власне, він тільки хотів подивитися тільки що і як, господарі особливо були не потрібні. На підлозі доріжка із соломи, розсиплеться, звісно, але все ж тепліше та й нову зробити не проблема. Досить велике одностулкове вікно, вже господиня і шторки прилаштувала. Ліжко двоярусне, на торцях речі, підліткові, найімовірніше... ще одне ліжко, широке, дві етажерки з речами. Ну так... шаф немає, вийшли з положення таким чином. Може й не найкращий варіант, але набагато краще, ніж було. Та й речей-но в них... На стелі в легкому паперовому оздобленні висіла лампочка. Провід ішов до вимикача і в сусіднє приміщення. Молодці, значить, освітлення провели скрізь, раз тут є. Молодець той хлопчина, якому він розповідав про електрику, хваткий. Засвоїв усе з одного разу. Вийшли назад у коридор. Їм на зустріч із другої “квартири”, ледь переступаючи ногами і тримаючись за стіну, йшла глибоко вагітна молодиця. Зовсім ще дівчисько на вигляд.

– Це хто тут балує? Немає вдома нікого... – серйозний вираз обличчя і суворий голос злетіли вмить, щойно вона впізнала Максима.

– Тримай її! – ледь встиг сказати Оррі, і вони вже разом підхопили з обох боків зомлілу селянку, не давши їй впасти. Потім Макс уже сам заніс її туди, звідки та вийшла. Поклавши майбутню маму на застелену ганчір’яним покривалом широку лавку, відсторонився, віддавши жінку на піклування своїй помічниці.

– Це що ще таке? – хлопець у розгубленості дивився на свої штани і взуття – усе було мокрим. – Це... – він розгублено глянув на Оррі.

– Так, пане... вона буде народжувати, – молодиця застогнала на лавці, оговтуючись. Дівчина притримувала її.

– Дивись за нею! – у принципі, вказувати Оррі не було сенсу, вона й так знала, що робити, але повинен же мужик згладити власне очманіння. Макс вилетів надвір. Вискочивши за калитку, зупинив першого-ліпшого хлопця. Той ніс кудись ящик із цвяхами.

– Стій! – той спочатку здивувався такому зверненню, але тут же впав у ноги. – Стояти, я сказав! – негайно схопився. Усі знали – пану перечити не можна.

– Ти знаєш, хто у вас тут займається жінками, коли народжувати приходить час?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍