Томас Пінчон - Веселка тяжіння, Томас Пінчон

згадувати, бо Бродерік перетворюється на Такого-сякого Татка, а Наллін — на шшшхххїїї… (на що? Що то було за слово? Та менше з тим, але що завзятіше він ганяється, то швидше воно втікає.)

ЛИСТ СЛОТРОПОВОЇ МАТУСІ ДО ПОСЛА КЕННЕДІ

Здоров будь, Джо, як ся маєш? Слухай, Жид-зеппе, ми знову хвилюємося за найменшенького. Чи не міг би ти ще раз посмикати за свої давні добрі лондонські зв’язки? (Обіцяй!!) Навіть якщо то будуть і старі новини, все одно вони нас із Татусем дуже втішать. Досі пам’ятаю, що ти сказав, коли надійшла звістка про торпедний катер, а ти ще не знав, як там Джек. Ніколи не забуду твоїх тодішніх слів. Мрія будь-кого з батьків, Джо, отак от.

Ага, Джозику (та не звертай уваги, бачиш, рука смикнулася! — неслухняна Наллін допиває третій мартіні, то вже кажу, як є). Якось цього тижня ми із Татком чули твою чудову промову на заводі «GE» у Піттсфілді. Ти на правильному шляху, містере К! Навіть дуже правильному! нам таки треба модернізувати Массачусетс, бо в іншому разі буде тільки гірше і гірше. Наступного тижня вони тут голосуватимуть щодо проведення страйків. Хіба НРТК[624] не повинна боротися саме з таким неподобством? Усе направду розвалюється, так, Джо? Деколи, знаєш-но, трапляються пречудові Бостонські Неділі, коли небо над Пагорбом розламане на хмари, наче білий хліб проглядає з-під скоринки, яку тримаєш і ламаєш великими пальцями… Ти знаєш, так? Золоті хмаринки? Часом думаю — ох, Джо, часом собі думаю, що то падають шматки Небесного Міста. Вибач, не хочеться так відразу засмучувати тебе, просто… але ж не розсипається все, чи не так, мій давній гарвардський батьку? Іноді все розпливчасте, та й по всьому. Скидається на те, що все наче проти нас, і хоча, зрештою, все обертається на добре, і ми можемо озирнутися і сказати, аякже, саме так воно і мало статися, бо в іншому разі того-і-того б не сталося, — та все ж таки, поки воно відбувається, у моїй душі кублиться жаский страх, така собі порожнеча, тому дуже важко у схожих випадках по-справжньому вірити у Задум, якого мені збагнути не дано…

Але менше з тим. До біса бурчання! Киш! Мартіні Номер Чотири на підході!

Джек — хороший хлопець. Справді, Джека я люблю, як Гоґана і Тайрона, як сина, як рідного сина. Я навіть так його люблю, як не люблю власних синів, ха-ха! (хрипить), але я дурна стара баба, сам знаєш. І вже не сподівайся, що виправлюсь…

ПРО ВИСЛІВ «ЧЕРЕЗ СРАКУ РОБЛЕНО»

— Ось чого я ніколи не розумів у вашій мові, янко-свинко. — Всенький день Зойре обзивається «янко-свинкою» — прекумедний жартик, який ніяк не йде йому з голови, часто досить тільки мовити «ян…», як він заходиться страхітливо-гугнявим, сухотним захриплим реготом, викашлюючи тривожні тягучі мокроти багатьох кольорів і мармурових відтінків — зелених, наприклад, зелень старих від часу статуй у листяних сутінках.

— Аякже, — відповідає Слотроп, — твоя хоче знати інґліш, моя твоя вчити інґліш. Гаразд, питай, німчуро. — Саме такі пропозиції постійно заводять Слотропа в халепу.

— Чому про якісь неполадки — неправильне підключення, наприклад, якоїсь апаратури — ви кажете «через сраку зроблено»? Не розумію цього. Через сраку нічого не зробиш, хіба ні? — то маєте казати «сракою зроблено», якщо маєте на увазі зроблене абияк.

— Та… — каже Слотроп.

— І це тільки одна з багатьох Американських Таємниць, — зітхає Зойре, — хоч би хто мені її пояснив, але то, мабуть, не до вас.

Нахабства ганити чужу мову Зойре не позичати. Якось уночі, як був іще дрібним квартирним злодюжкою, йому страшенно пощастило залізти у заможний будинок Мінне Хлеч, астролога Гамбурзької школи, яка від природи, здається, не могла вимовляти і навіть сприймати умлаути. Тої ночі вона саме дозволила собі, як потім з’ясувалося, передозування ієропоном, аж Зойре, який у ті дні був хлопцем кучерявим і видним, влаштував їй приємну несподіванку у її ж спальні, поклавши руку на Läufer[625] зі слонової кістки із саркастичною усмішкою на морді і добрим перуанським кокаїном-сирцем, наснаженим матінкою-Землею, всередині…

— На допомогу не кличте, — радить Зойре, блиснувши пляшкою з липовою кислотою, — або ваше гарненьке личко стече з кісток, як ванільний пудинг. — Але Мінне його розкусила і почала репетувати, скликаючи на допомогу всіх сусідок свого віку, яким притаманна та ж материнська двоякість щодо статево дозрілих квартирних злодіїв, мовляв, пробі-пробі-рятуйте-але-так-щоб-він-устиг-мене-зґвалтувати. Вона хотіла було заверещати «Hübsch Räuber! Hübsch Räuber!», що означало «Гарний злодюга! Гарний злодюга!» Але ж умлаути… і вийшло «Hubschrauber! Hubschrauber!», що означає «Гвинтокрил! Гвинтокрил!» — річ у тім, що то були якісь 1920-ті, ніхто в межах чутності навіть не знав, що воно означає, Гвинтомах, а що це? — геть ніхто, крім одного єдиного параноїка-нігтегриза, студента кафедри аеродинаміки, що винаймав куток у глибині двору, от він і чує той зойк пізньої берлінської ночі попри рипіння трамваїв, рушничні постріли у сусідньому кварталі, попри початківця, що намагається зіграти на акордеоні «Deutschland, Deutschland Über Alles[626]» упродовж останніх чотирьох годин, знову і знову пропускаючи ноти, остаточно похеривши темп, важко видихаючи ü… berall… es… indie… іе… потім довгадовга пауза, ну, телепню, намацуй — Welt[627] скисає, ach, вмить виправляється… тож попри все це до нього долинає крик Hubschrauber, гвинтомах, спіральний штопор яскраво пронизує коркове повітря над вином Землі, так, тепер він знає точно — а чи може цей крик стати пророцтвом? застереженням (небо ними переповнене, у люках сірі поліцаї з променевими пістолетами тиснуться гульфиками під кожним завихреним гвинтом нам тебе згори добре видно тобі нема куди тікати це твій останній провулок останній сховок від бурі) — мовляв, сиди собі і нікуди не пхай свого носа? Він сидить і нікуди не пхає свого носа, а перегодя стає тим «Spörri», про якого Горст Ахтфаден розповідає Шварцкомандо. Але параноїк нікуди не пішов, щоб подивитися, чого це Мінне репетувала серед ночі. Так би вона й передознулася, якби не її бойфренд Вімпе, багатообіцяючий комівояжер «IG», що оперує на Східних Територіях, який завіявся до міста після несподіваного скидання всіх зразків онейрину американській туристичній групі у горах Трансильванії — шукали собі нового кайфу, — це я, Liebchen, навіть сам не сподівався, що так скоро повернуся, — але побачив розпростерте атласне створіння, взяв до уваги розмір зіниць і відтінок шкіри, а тоді швиденько кинувся до шкіряної валізи по шприц і стимулятор. Вони і крижана ванна повернули її до тями.

— «Срака» — підсилювальна частка, — пояснює матрос Бодін, — як у висловах