Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

й усілякі прогулянки теж не бажані. Як на біду, про це вже відомо пресі, пішли чутки про сімейну кризу...

— Виходить, я повинен тримати рідну сестру ніби під арештом?

— Якщо ви хочете назвати це так... Дівчинку теж, звичайно... Ця історія з велосипедами не йде мені з голови. Хоча вашій сестрі він, за вашою теорією, нічого й не зробить...

— На це ви не покладайтесь.

— Дозвольте запитати: що б ви сказали про одяг?

— Одяг звичайний. Не такий уже, як у молодого директора банку, але й не такий, як у волоцюги. Одне слово, як у звичайних милих молодих людей, що їздять на велосипедах.

Рольф відніс мильницю назад до ванної, витрусив і поставив на місце. Потім поправив крісла, розгладив скатерку на столі й рушив услід за Гольцпуке вниз. Дощ не перестав. Вартовий наче не кивнув головою, а скоріше невдоволено похитав. Фрукти падали з дерев і лежали на траві. Коли вони ввійшли до натопленої вітальні, годинник пробив восьму. Гаряча плита, діти з замурзаними какао губами, обидві усміхнені жінки з сигаретами за кавою... Ідилія!

— Сьогодні нам доведеться сидіти в малій залі,— сказала Катаріна.— Сабіна мені допоможе, вона так гарно співає! І малює,— додала вона.— Почнемо вже готуватися до дня святого Мартіна.

Сабіна, побачивши Гольцпуке, зашарілася, потім кивнула йому головою і промовила:

— Мені шкода, але цього разу довелося поспішати... У вас є до мене претензії, побажання?

— Так,— відповів Гольцпуке.— Є. Ви ж знаєте, заборонити я вам нічого не можу, я можу тільки порадити. Не виходьте з дому, принаймні з саду — ні в якому разі. Крім того, я хотів би знати,— власне, я мушу знати, задля вас-таки, чи довго ви тут пробудете. Мої заходи... Ви ж розумієте... Я вас прошу, адже досі ми з вами працювали дуже добре.

— Не знаю,— відповіла Сабіна.— Їй-богу, не знаю.— Вона зітхнула.— Я знаю тільки одне: до Блора я не повернусь, і там — що стосується мене й дочки — вам уже не треба планувати ніяких заходів. Чоловік мій поїхав і, мабуть, надовго. А в батька й матері... Малій краще тут. Та чи довго?.. А мені справді не можна піти з Катаріною до дитячого садка?

— Чого ж, можна. Тільки тоді мені доведеться поки що зняти тут обох охоронців і поставити їх там...

— А якщо Кіт піде сама?

— В такому разі я був би змушений, поки не прибуло підкріплення, одного охоронця залишити тут, а другого послати туди.

— Тоді я зостануся тут. Наглядатиму за плитою, варитиму обід і мріятиму про нашу дванадцятикімнатну віллу під Малагою, яка завжди стоїть порожня... Там цілий місяць, бува, проганяєш нудьгу, що тим часом зібралась, а вона все збирається й збирається... Ви можете це зрозуміти?

Гольцпуке збентежено звів на неї очі, дістав сигарету, прикурив від вогню, якого йому дав Рольф, і подякував.

— Нудьга...— проказала Сабіна.— Так, вона справді збирається — густа, туга, я б навіть сказала, відчутна на дотик... Її можна тільки вичерпати пригорщами і то через силу. Пригорща за пригорщею, пригорща за пригорщею... Кімната за кімнатою... А під дверима — іспанські поліцейські у формі, німецькі — в цивільному... Шумить море, пальми... Пальми, мабуть, похитуються... Ні, я зостануся тут. Сидітиму коло плити й смажитиму каштани...

— Мені пора,— сказала Катаріна.— Діти ждуть, матерям треба йти на роботу. Мене, мабуть, багато розпитуватимуть — про Роїклера. Вину за його від'їзд припишуть, звісно, нам, ось побачиш, так воно й буде. Ти з нами, Рольфе?

— Так, я вас підвезу. Потім мені треба буде їхати в Гальстергоф. У ньому все переробляють, модернізують. Я там помагаю і одержую подвійну платню — мені дозволяють забирати всю биту цеглу. Бувай здорова, сестричко, ополудні ми всі повернемось! Ти ж знаєш, де книжки, де іграшки... А телефон ось — подзвони матері чи й братові.

Кіт заплакала, сердито поглядаючи на Гольцпуке, який усе ще не йшов. Добре, що дівчинка тільки тихенько схлипувала, а не розревілась. Гольцпуке прокашлявся й хрипко сказав:

— Я маю поговорити ще про одне діло. З вами самою...

— Я знаю,— відказала Сабіна, не встаючи й погладжуючи по голівці доньку, що сиділа в неї на колінах.— Знаю. Вам не дають спокою ті три місяці, а може, вони й тривожать вас.

— Так,— мовив Гольцпуке.— Адже йдеться, мабуть, про те, що в наших заходах безпеки є якась вада.

— Ні, вади немає. Я нікого вам не назву — ні вам, ні взагалі будь-кому. Це не вада в заходах безпеки... Я хочу сказати, вада була у моїй внутрішній безпеці, а тепер і її усунуто. Це залишилося між нами двома — між ним і мною. Вам нема чого собі дорікати, аж ніяк. Ви свій обов'язок виконали, і виконували ви його чемно, тактовно й так обережно, як це взагалі було можливо... У мене до вас лиш одне прохання: моя сусідка, пані Бройєр...

— Їй нічого не буде... Більш нічого не буде. Так само, як і її... Її приятелеві. Вона, мабуть, скоро знов стане вашою сусідкою — тут, якщо