Ннеді Окорафор - Хто боїться смерті

— Тобі краще лишатися неторканою… поки що.

Я зітхнула.

— Твої батьки скоро повернуться, — додав він. Задер мою сорочку й ніжно поцілував мені сосок. Я здригнулася, між ногами в мене спалахнув біль. Я стиснула ноги. Він сумовито поглянув на мене, досі тримаючи одну мою грудь у долоні.

— Боляче, — винувато промовив він.

Я кивнула, стиснувши губи. Біль був такий жахливий, що в мене перед очима з’явилися темні плями. По моєму обличчю текли сльози.

— За кілька хвилин ти відновишся. Якби ж то я спізнався з тобою раніше, ніж ти це пройшла, — сказав він. — Скальпель, яким там користуються, обробляє Аро. На нього накладено джуджу, завдяки якому жінка завжди відчуває біль, коли надміру збуджується… до одруження.

Розділ 11

Рішучість Лую

Коли він зник, я пішла до себе в кімнату й заридала. Для мене це було єдиною можливістю стримати свою лють. Тепер я зрозуміла, чому замість лазерного ножа використовувався скальпель. Простіший у конструкції скальпель набагато легше зачаклувати. Аро. Завжди винний Аро. Майже всю ніч я роздумувала над усіма можливими способами, в які могла б нашкодити цій людині.

Я подумала, чи не зірвати мені зі стану золотий ланцюжок і не виплюнути камінець у сміття, але не змогла примусити себе до цього. Ці два предмети якось непомітно стали частиною мого «я». Без них мені було би страшенно соромно. Тієї ночі я не спала ні хвилини — надто сильно гнівалася на Аро й надто сильно боялася, що мене вві сні знову відвідає біологічний батько.

Наступної ночі я спала лише тому, що була виснажена. На щастя, червоне око не з’явилося. Зустрівшись наступного дня після школи з Бінтою й Діті, я вже почувалася трохи краще.

— Знаєш того фотографа? Я чула, в нього повідпадали всі нігті, — сказала Діті, грайливо перекочуючи діамант у роті.

— І? — запитала я, притулившись спиною до стіни школи.

— І це огидно! — вигукнула Бінта. — Що то за чоловік такий?

— А де Лую? — запитала я, змінюючи тему.

Діті гигикнула.

— Мабуть, з Касі. Або Ґваном.

— Клянуся, за Лую як за наречену дадуть найбільший викуп, — сказала Бінта.

Чи спробував хтось із цих хлопців торкнутися Лую?

— А що Матан? — запитала я.

Матан був улюбленцем Лую. А ще він мав найвищі оцінки з математики. Всі три мої подруги мали по кілька залицяльників. Найбільше їх мала Лую, а за нею — Діті. Бінта відмовлялася говорити зі своїми.

Лую вийшла з-за рогу, коли ми ще теревенили. Йшла вона зігнувшись, під очима залягли темні кола.

— Лую! — заверещала Діті. — Що сталося?!

Бінта заплакала і схопила Лую за руку.

— Посадовіть її! — крикнула я. Руки Лую, трусячись, стискалися в кулаки й розтискалися. Тоді її обличчя скривилось, і вона заволала від болю.

— Я піду приведу когось, — сказала Бінта й підскочила.

— Ні! — видушила з себе Лую. — Не треба!

— Що сталося? — запитала я.

Ми всі схилилися над нею. Лую витріщилася на мене великими запалими очима.

— Ти… може, ти знаєш, — сказала вона мені. — Зі мною щось не так. Здається, я проклята.

— Що ти?..

— Я була з Матаном. — Вона трохи помовчала. — Біля дерева, оточеного кущами.

Ми закивали. Саме туди ходили учні, коли потребували усамітнення.

Лую мимохіть усміхнулася.

— Я не така, як ви. Ну, може, Діті мене зрозуміє. — Бінта сягнула у свою торбинку й передала Лую пляшку води. Лую зробила невеликий ковток, а тоді заговорила з такою люттю, на яку я не вважала її здатною. — Я старалася, але мені це подобається, — заявила вона. — Мені завжди це подобалося! А чому ж ні?

— Лую, що… — заговорила Діті.

— Поцілунки, доторки, близькість, — промовила Лую, дивлячись на Діті. — Ти знаєш. Це добре. Ми рано про це дізналися. — Вона поглянула на Бінту. — Це добре, коли це правильно. Я знаю, що тепер нас не має торкатися жодний чоловік, а я ж старалася!

Я взяла її за руку. Лую відсмикнула її.

— Я старалася три роки. Тоді якось прийшов Ґван, і я дозволила йому себе поцілувати. Було добре, а потім стало погано. Мені… стало боляче! Хто це зі мною зробив? Не можна ж просто… — Дихала вона надміру важко. — Скоро нам буде вісімнадцять, ми станемо повноправними дорослими! Нащо чекати до шлюбу на можливість насолодитися тим, що дала мені Ані? Хоч що це за прокляття, я хочу його знищити. Я старалася… Сьогодні я наче помирала. Матан відмовився продовжувати… — Вона поглянула за мене і скрикнула: — Подивіться на нього!

Ми всі повернулися та побачили, що Матан стоїть за шкільним парканом. Він швидко попростував геть.

— Я не буду твоїм убивцею! — крикнув він.

— Ані тобі пеніс скрутить! — крикнула Лую.

— Лую! — верескнула Діті.

— Мені все одно, — сказала Лую, відвівши погляд.

— Це минеться, — запевнила я. — За кілька хвилин тобі стане краще.

Я вже не вперше бачила її такою. «Той день, коли вона пройшла повз мене з нездоровим виглядом», — згадалося мені.

— Мені ніколи не стане краще, — відповіла вона.

— Це прокляття? — спитала мене Бінта.

— Не думаю, — сказала я, роздратована тим, що вони думають, ніби я знаю все про прокляття.

— Так, — сказала Діті. — Два роки тому я дозволила Фанасі… торкнутися себе. Ми цілувалися, і… Мені стало так боляче, що я заплакала. Він образився й досі зі мною не розмовляє.

— Це не прокляття, — раптом заявила Бінта. — Це Ані нас захищає.

— Від чого? — загарчала Лую. — Від приємних стосунків із хлопцями? Не треба мені такого захисту!

— А мені треба! — відказала Бінта. — Ти не знаєш, що для тебе корисно. Тобі пощастило, що ти не завагітніла! Ані тебе захистила. І мене захищає. Мій батько… — Вона швидко накрила рота долонею.

— Що твій батько? — насупилася Лую.

Я гортанно загарчала.

— Бінто, говори, — наказала я. — Ой-йой, Бінто, що це таке?

— Він що, знову спробував? — запитала Діті, коли Бінта не стала говорити. — Спробував, так?

— Він не зміг цього зробити, бо