Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

Обов’язкову програму форуму я не особливо запам’ятав – все традиційно однаково, організовано бездоганно, фізіономії знайомі. А от прогулянка вечірньо-нічним Львовом бальзамом лягла на душу. Ще ж і пощастило потрапити на  фестиваль кави. І навмисне не підгадаєш. Численні крамнички - як мінімузеї шоколадних виробів, вишиванок і різної дрібноти, притягували до себе напевне тому, що було в них море магнітиків отих. Накупляв я їх для Ніни, знедавна почала колекціонувати  ті магнітики. Весь холодильник ними заліплений, і просто так по хаті трапляються.  Пили каву з Свєтою, слухали дикої незбагненної шаманської музики, під яку хотілося танцювати. Я бачив, як Свєті хотілося  відкинути два десятки років і перетворитися на  юну дівчинку, яка не особливо  сприймає умовності суспільства. Не зміг зламати в собі директора, якому важлива репутація,  серйозне обличчя.

—    Заспіваймо? Ми так шикарно співали на дні народження  Тані, - пригадала Света  й потягла в караоке-бар. Вона співала «Два кольори», а я  просто губами ворушив, щоб не псувати дивовижного звучання.

Я їй купив бурштинове намисто. Страшенно пасувало, немов саме на  її тоненьку шийку чекало. Вона мені вишиту краватку купила. Куди одягатиму – біс її знає, але вирішив, що не стану відмовлятися, щоб не образилася. Я не хотів її відпускати до сусіднього номеру, набрався  сміливості й запропонував провести ніч разом. І, о Боги! вона  погодилася. Нам не потрібне було навіть вино, п’яні одне одним були вже давно, ще з купе, коли вона мене гіпнотизувала своїми відьомськими очима.  Ніч ( чесно кажучи, половина ночі) обіцяла бути  божественною… А перетворилася на пекло. Дзвінок від  Свєтиної доньки все розбив на друзки, посіяв страх і невідомість.

—    Серьожа, Таня каже, що Ніна десь поділася…., - Свєта стояла  і безпорадно кліпала  очима, поки я набирав вивчений напам’ять телефон Ромки.

—    Сєрий, якщо ти дзвониш о другій годині ночі, то сподіваюсь — це важливо,- невдоволено бурчав, але відповів – уже добре.

—    Ніна з тобою? – прямо спитав. 

—     Ні, а що сталося? Ти де? – голос у Ромича змінився, став напружено-схвильованим.

—    У Львові. Їдь до нас додому, там Таня, вона тобі розкаже усе, що було. А я зранку приїду,- я знав, я був впевнений, що  Ромич Ніну знайде ще до того, як я переступлю поріг  дому, бо Ніна для нього так само цінна, як і для мене… Ми зі Свєтою не стали чекати ранку, щоб сісти на потяг, виїхали до Києва автобусом о третій годині ночі. Попереду були жахливі  вісім годин…