Марія Парр - Вафельне серце

Мінні, а Мінна похвалилася Маґнусові, а Маґнус похвалився татові. Врешті-решт вони всі зібралися на нашій кухні обговорювати зниклі радіо. Ми з Леною сиділи на драбині, що вела на горище, й усе чули.

— Думаєш, вони запідозрили нас? — шепнула Лена.

— Очевидно, так, — щиро промимрив я.

Ми надумали рятуватися втечею. Так рятувались у війну, люди тікали до Швеції й ставали біженцями. Це треба було робити негайно, оскільки тепер німці почали нас шукати.

— Ну ж я й налатаю тобі боки, Трілле! — почув я Маґнусів крик, що долинав не так уже й здалеку.

Диво дивне, як нам із Леною вдалося дістатися до старої стайні і взяти коня так, що ніхто й не помітив.

— Так люди тікали раніше, — сказала Лена, тільки-но ми сіли коневі на спину, де не було сідла. Я схопився за гриву. Лена схопилася за мене й гукнула: «Вйо!»

Ми вибрали коротку дорогу, якою їхали мопедом, коли за нами гналась Бальтазарова шайка. Швидко не виходило, хоч Лена без угаву кричала «вйо!» Гірська Шкапа, м’яко кажучи, — не верховий кінь. Вона всього-на-всього Гірська Шкапа.

— Хай йому грець, що за нікчемисько, — роздратовано нарікала Лена. — Нам треба десь сховатися!

— Гайда до Крутогірського Юна, — запропонував я. — Тут недалечко, і заразом побачимо, як йому там ведеться!

Коли ми приїхали до старечого притулку, там панувала тиша. Лена глянула на величенький будинок і заявила, ніби він як дві краплі води схожий на той, що в Швеції. Колись, як їй виповнилося два роки, вона була в Швеції.

— Може, пришвартуємо Гірську Шкапу тут? — спитала вона й показала рукою на рекламний ит.

Як правило, ми з Леною навідувалися до старечого притулку зі своїм класом — виступити з концертом абощо. Незвично було прийти туди лише удвох і без блокфлейт. Але ми все-таки знайшли вітальню, де сидів Крутогірський Юн і дивився у вікно єдиним своїм оком. Він тужить за своїм пагорбом, подумав я.

— Кашлянімо, — голосно сказала Лена.

Крутогірський Юн, побачивши нас, страшенно зрадів. Я намагався пояснити якомога доступніше про радіо, німців і все таке, і він зрозумів, але у вітальні було багато людей, тож деякі з них так само непогано все втямили. Скажімо, старенька пані на ім’я Анна. Вона повірила, що війна ще триває і нас із Леною справді переслідують німці.

Не встигли ми з Леною й озирнутися, як опинилися поміж спідниць і блузок у її гардеробі. Пані Анна підставила під двері стілець і сіла на нього чатувати.

— Сюдою живцем не пройде жоден німець! — вигукнула вона.

Утім, ми з Леною також не могли вийти. Я відчув, що починаю дивитися на всю цю нашу війну скептично, та Лена від задоволення у темряві аж квоктала.

— У гардеробі нікого немає! — за якусь мить пронизливо крикнула пані Анна.

Я з такою силою наліг на двері, що зробилася вузенька шпарина, в яку я зазирнув. У кімнату пані Анни зайшли тато, дідусь, Мінна й Маґнус. Крутогірський Юн пропхався повз них і взяв із нічного столика банан. Він наставив його так, ніби тримав у руках пістолет. То було настільки кумедне видовище, що ми з Леною пирснули від сміху. Втім засміялися всі, окрім пані Анни. Вона не бачила в цьому геть нічого смішного й боронила нас до останнього. І лиш тоді, коли тато пішов до вітальні й сів за піаніно, вона забула про все й випустила нас із Леною з гардероба, оскільки дідусь запросив її на вальс.

— Як ви нас знайшли? — спитав я.

— Далося то нелегко, та коли людина бачить перед старечим притулком коня, то розуміє, куди котиться клубочок, — сердито відповів тато, сидячи на стільці піаніста.

— Ту кобилу непросто було прилаштувати, — похмуро озвалася Лена.

Аж тут Крутогірський Юн витріщив око.

— Невже ці чудові діти привели Гірську Шкапу?

Мабуть, я ще ніколи не бачив, щоб старий чоловік так тішився.

Того вечора ми пробули в старечому притулку з годину. А коли йшли, я пообіцяв часто сюди навідуватися з Гірською Шкапою. Але спершу мама нас із Леною спровадила в Ґріні. Ми мусили цілі три дні по обіді визбирувати каміння на полях, де цього року мали намір садити капусту.

Пожежа

Усе почало зеленіти, і весна вже була не за горами. Я відчував це всім тілом. Щоранку я стояв біля вікна, дивився надвір і розумів, що весна вже майже настала. По обіді ми з Леною повели показувати її Креллі. Спершу подалися до хліва.

— Невдовзі в овець з-під хвоста повилазять ягнятка, — пояснювала Лена, поки я гладив свою улюблену овечку по голові.

Овечка була гладка, мов надувна куля.

Крелла хихикнула й кинула їй жмут сіна.

— А потім зазеленіє травиця, й ми випустимо ягняток на пашу. Як і торік, пам’ятаєш, Крелло?

— Аг-га, — відповіла Крелла, але навряд чи то була правда.

Далі ми гайнули в сад, під груші. Підсніжники ще не зійшли, але я показав Креллі землю, де вони ростуть.

— Мабуть, за тиждень вони зійдуть, — сказав я, і Крелла обіцяла пильнувати.

Як добре бути старшим братом. Ми розповіли Креллі все, що самі знали про весну.

— А потім знов настане Івана Купала, — сказав я. — І ми запалимо на березі багаття до самого неба.

— А дідусь розкидатиме гній! — засміялася Крелла.

Це їй у пам’яті засіло.

— Але хто буде за молодят? — спитав я чи не самого себе, відчувши, як защеміло в грудях.

Тітки-бабуні з нами більше не було.

— Принаймні, з нас двох — ніхто, — відрубала Лена.

Дідусь сидів під балконом зі своїми рибальськими неводами. Крелла похвалилася йому, що ми гуляли надворі й роздивлялися весну.

— Атож, весна на порозі, але надвечір, мушу сказати, насунеться негода, — мовив дідусь і, злегка примруживши очі, поглянув на фіорд.

З другого боку фіорду було зовсім темно. Дуже дивно, що можна отак стояти в Крихті-Матильді, де сяяла погожа сонячна днина, і бачити, як десь потойбіч періщить дощ!

До речі, дуже скоро і в нашій бухті линуло, як з відра. Ми мерщій забігли в будинок, і решту дня нікуди не рипалися. А тільки-но полягали спати, як почало гриміти та блискати. Я довго лежав і прислухався до гуркоту грому. В глибині душі мені, мабуть, кортіло пробратися нишком до Лени й забрати собі картину Ісуса. Ну подумайте самі — вона лежала, позбавлена всякого страху, а я зіщулився тут і тремтів, коли насправді та картина належала мені. Урешті-решт грюкнуло так страшно, що