Андрій Анатолійович Кокотюха - Вигнанець і навчена відьма

ви хотіли перевдягнутися з дороги... Скинути одяг мандрівника...

— Краще почати розмову одразу.

— Кувати залізо, поки гаряче?

— З вами небезпечно мати справу.

— Так багато хто думає. На жаль. Мені хотілося б, аби було інакше.

— Як саме?

— Просто. Легко. Інакше справ не налагодити й не виправити.

— Тим не менше в цих місцях оселився страх. Принаймні, так подейкують.

— Хто? — спитала, мов стрельнула. — Платоне Яковичу, ви здолали непростий шлях, аби дістатися до моєї скромної садиби проти ночі. Натякнули — не з власної волі. За кілька останніх місяців я пережила забагато як для людини мого становища. Тож дуже прошу, не ходіть колами. Кажіть прямо, я все зрозумію.

Чечель кахикнув у кулак.

— Після такої пропозиції, Олесю Степанівно, кружляти манівцями й жонглювати натяками важко. Точніше, неможливо. Ви вмієте заганяти в глухий кут.

— Я ненавмисне.

— Вірю. Щодо вашого становища...

— Чекайте! — Господиня виставила правицю долонею вперед. — Готова битися об заклад, моє становище вам добре відомо.

— Навпаки. У загальних рисах.

— Тобто ви не побачили, яка я?

— Прекрасна, — вирвалося в Чечеля.

— Еге ж, — легко підхопила Олеся. — Омріяна партія для будь-кого з округи. Чи вище беріть — перша наречена на всю губернію. Власниця багатої економії, чиї справи квітнуть і чудово пахнуть. Особа, неабияк шанована, бажана гостя в усіх без винятку домах. Це ж про мене кажуть: ходить — мов лебідка пливе.

He стримавшись, господиня рвучко підвелася, пройшлася залою, навмисне кульгаючи дужче, ніж зазвичай. Але щось підштовхнуло знизу й Платона. Глибоко всередині відчувши — Олеся на межі істерики, він підхопився, рушив навперейми, спіймав за лікоть, міцно стиснув, розвернув до себе.

Очі в очі.

Його руки на її плечах.

Груди торкаються грудей крізь одяг.

— Ану! — гримнула труба позад них.

Чечель озирнувся, не відпускаючи господиню.

У проймі дверей лиховісно завмер велетень.

— Добре все, Саво. — Голос Олесі звучав рівно, істеричні нотки зникли. — Я мало не впала, Платон Якович люб’язно допоміг.

Чечель послабив хватку. Пустив господиню, мудро ступив три кроки назад.

— Що? — спитала Олеся, невловним рухом поправивши одяг і волосся.

— Речі пана розмістили де слід. — Платон відчував, яких зусиль вартує прикажчику стримувати себе.

— Добре. Розпорядися, хай туди йому зберуть вечерю.

— Слухаюся, Олесю Степанівно. — Велетень і не думав залишати їх.

— Чим ще можемо бути корисні, Платоне Яковичу? — Їхні погляди знову зустрілися.

— Пошкоджено колесо. Шину теж, але я ж подорожній із досвідом. Маю для такого ремонту спеціальний клей для гуми. Полагоджу сам, та колесо не випрямлю. Коваля треба.

— Завтра зранку Сава Гнатович пошле в село по коваля. І ви зможете продовжити вашу подорож. Усе?

— Чарку, як ваша ласка.

— Маємо знану тут соколівську варенуху.

— Залюбки.

— Саво Гнатовичу?

Прикажчик мовчки кивнув, нарешті вийшов. Пальчики Олесі знову пробіглися складками одягу.

— Він може вбити за мене, Платоне Яковичу. І не вважатиме таке вбивство злочином і смертним гріхом.

— Відданий слуга. Надійний охоронець.

— Єдиний на весь світ. Забере життя за мене, віддасть своє. Це не кохання, не пристрасть.

— Боже збав. Чув, Писаренки вірно служать Соколовським щонайменше сто останніх років. Вірність успадкована, хоч ніколи раніше такого не бачив.

— Час розповісти, що ще ви чули про нас. Де, від кого.

Розмову знову перервали — забігла маленька сухенька жіночка, поставила на столика великий глек, не глянула в бік хазяйки, вибігла назад. Олеся прокульгала до заскленої шафи, дістала звідти круглий келишок товстого зеленого скла, наповнила сама.

— Частуйтеся. Обережно, там червоний перець доданий. Не всім смакує.

— Мені всяке смакує. Не налякаєте. Ви...

— Не той настрій. Хоча... — Вона знову сходила до шафи, повернулася з таким самим келихом. — Ви праві. Можете подумати, що відьма збирається отруїти. Дивіться, роблю ковток першою.

Наливши собі половину, Олеся відпила.

— Нічого такого я не думав, — ображено мовив Чечель.

— Думали, — гнула своє господиня. — Припиніть уже. Соколівка встигла нажити лихої слави ще до вас. Про відьму говорять відкрито навіть тутешні селяни. Челядь у маєтку — не виняток. Але тут шепочуться, бо Сава Гнатович такого не терпить.

Чечель нарешті випив, аби взяти коротку паузу.

Домашня варенуха, наливка, варена з сухими плодами та медом, мала м’який смак і пахла м’ятою, чебрецем, а ще — тонко чулася гвоздичка. Перець теж відчувався, та горла не обпікало, лиш у голову вдарило. Платон акуратно примостив свій келих на столик, не питаючи, взяв посудину в Олесі, поставив туди ж.

— Коли так, просив би говорити зі мною відверто. Вибачте за порівняння, як на сповіді.

— Ви не піп, — відрізала господиня.

— Я й не святий, — парирував Чечель.

— Соколівський батюшка, отець Антоній, готовий покропити мене святою водою. Не позбавити відьомства — аби я померла.

— Ви перебільшуєте. І я розумію...

— Знову про якесь розуміння... — Олеся враз примружила очі й тепер не говорила, сичала. — То поясніть мені, молодій-дурній, що саме ви розумієте. Прибулець нізвідки, людина, яка в цій окрузі трохи більше години. Тут свої нічого не розуміють, Платоне Яковичу.

— Мабуть, через те попросили чужого.

— Хто просив? Я вже питала.

— Присядьмо.

Гість і хазяйка знову розмістилися, де раніше. Випите трохи розпружило. Чечель поступово освоювався, навіть зручно витягнув ноги.

— Усе доволі просто, Олесю Степанівно, — повів далі. — У повіті неврожай. Те, що вродило, псують дощі, і ви ліпше за мене розумієте тривогу господарів. До всього у ваших сусідів, у Маньківці, зненацька почала мерти худоба — чого теж раніше не було. У негараздах звинувачують вас.

— Поки не чую нічого нового.

— Але напевне новиною для вас, і новиною втішною, буде бажання земського начальства з’ясувати істинні обставини того, що відбувається. Пан Дундукевич здається людиною доволі притомною, не аж такою дрімучою, з часів Середньовіччя. Проте він змушений зважати на чутки, котрі заживають повітові погану славу. Скажу відверто, про вас він дбає в останню чергу. Натомість йому важливо, аби тутешні економії лихої слави не мали. Інакше наїдуть чиновники не з Полтави, навіть не з Києва, а беріть вище. Пан Дундукевич має рацію в своєму бажанні очистити земство від усього, пов’язаного з різною чортівнею. Інакше складеться цілком справедливе враження, що він не на своєму місці.