Ольга Манілова - Поцілунок одного разу , Ольга Манілова

Розділ 15

Ввалюються вони в кабінет, що приглянувся до цього Кірі, тільки тепер Роман вмикає кулаком одну з настільних ламп. Грюкає дверима дівчина навмисно голосно, намагаючись кудись спрямувати злість.

— Ти на нього напав, бо мене не було поруч? Через таку дрібницю! І це після того, як Тимура майже на смерть побили?

Він ходить по тісній кімнатці важко і грізно, немов невидимі розламані кайдани тягнуться за ним по підлозі.

Іноді поводить головою, ледве не смикаючи: чи то приводячи себе до тями, чи то, навпаки, дратуючи.

— Дрібниці, — хрипко повторює Карелін. — Дрібниці. Він не виконав наказ, ми тут не гурток декоративного шиття. Йому було сказано: ні на мить не зводити з тебе очей.

— Окей, не вийшло. Чи ти убити його вирішив за це?

— Не вийшло, — криво посміхається Роман, але все одно не дивиться на неї. — Не вийшло — коли авто не заводиться. А коли після нападу я наказую тримати поряд...

— … на мене ніхто не нападав, це Тимур…

— ... постраждалу, мою дівчину, і не відпускати ні на секунду, то це найважливіший наказ у його житті, — репетує він їй прямо в обличчя. Нарешті, заглядаючи у вічі. З буянням. З люттю. З розгубленістю.

Кіра не хитається.

— Вже не змінити цього, і так як зі мною все гаразд, — спокійно промовляє, поки Роман продовжує рвано дихати на неї, — то бити його до крові — жахливо, і...

— Так, жахливо. Саме тому я так і вчинив. В чому ти ніхріна не розумієш, Кіро. Це те, що тут працює, і та мова, якою зрозуміло, — різко, але тихо він карбує кожне слово. — Наступного разу ніхто не посміє поставитися абияк. І що я, на твою думку, мав подумати, побачивши цього ідіота в коридорі без тебе? Я маю знати, де ти є!

— Я буквально була на одному з вами поверсі! Він ні в чому не винен, Рома!

Карелін кидається до іншого кута кімнати і назад, не в змозі вибрати, в якому напрямку далі рухатися кімнатою.

— Поясни мені, присягни мені, що ти не вирушила самостійно на те поле. Поклянись, що це неправда, Кіро, що ти не кинулась у бійку, яку Тимур відвів від тебе. Будь ласка, переконай мене, що він не так усе зрозумів, чи йому здалося.

Останні слова лютим тремтінням відскакують від його губ, прокочуючись по її шкірі мурашками.

— Я не мала іншого вибору! — обурюється Кіра, розмахуючи руками. — Нікого поряд не було, а його били! Рома, вони...

— Вибору?! Як не лізти на рожен, де не треба, де ти в найбільшій небезпеці! Ти себе у дзеркало бачила? Тобі в бійці робити нічого. Навіть зі зброєю, але хоч була б зброя, а так... ти... ти... збожеволіла?!

— Я не божевільна, я спробувала допомогти. Це моє право, трясця!

Кіра й сама знає, наскільки необачним був крок у розпал бійки, і що варто було подумати гарненько! Вона зробила, як вийшло, і як вважала за потрібне.

— Чому ти зателефонувала мені так пізно? - дихає Карелін прискорено, зупиняючись перед дівчиною боком і дивлячись прямо перед собою. — Чому ти не взяла свого бісового телефону, не набрала мене біля машини і не дочекалася мене? Відповідай мені.

— Він не працював, — пояснює вона за деякий час.

— Спочатку він не працював, а потім запрацював, — Карелін знову ходить по кабінету, а Кіра стоїть нерухомо на одному місці. Пересування його немає ні напряму, ні мети, ні структури.

Наче в клітці.

Дивиться собі під ноги дуже зосереджено.

— Так, — цідить дівчина крізь зуби. — Так воно й було. Екран завис. Я намагалася зателефонувати тобі десятки разів.

Він киває кілька разів, і в безладній ході з'являється пружний тик. Немов із грізного тіла прориваються зовсім інші рухи.

— Допит закінчено? — холодно питає вона.

Карелін ігнорує попереднє питання.

— Де він зараз?

— Хто?

— Твій чортів телефон. Де він?

— На полі. Там лишився. Я його не знайшла.

Ніздрі у Кіри роздмухуються від роздратування, що паром затуманює і до цього так собі функціонуючий мозок, втомлений після калейдоскопа вражень.

А чоловік знову киває кілька разів, продовжуючи дивитись собі під ноги.

— І ти після цього відчепилась від Сірого, знаючи, що телефону не маєш. Пішла кудись. Як і пішла на поле.

Йому вдається гнівно засміятися з себе, ребром долоні обрушуючись на стіну.

— Я не в темниці знаходжуся, сподіваюсь, — зло спльовує Кіра. — І ти був жахливо... жахливо холодний до мене тоді. Ти не мав права розпоряджатися тим, куди мені йти чи не йти!

Карелін підскакує до дівчини миттєво і притягує за маківку до власного обличчя. Дивиться зверхньо, але й вона примудряється дивитися гордо, хоч і змушена закидати голову, щоб до підборіддя дотягнутися.

— Холодний. Холодний, блядь. Та я... Кіра. Я збожеволів. Ти розумієш? Ні, ти не розумієш, — він торкається подихом відкритого рота і підтягує нижню губу, ніби просячи дозволу.

Кіра цілує його сама, розлючено і змазано, ніби розучилася це робити.

Нестабільні руки стискають в оберемок.  І поступливе нутро в ній тріпоче, зрадливо радіє. Наче Роман не в змозі її відпустити.

Він поглиблює поцілунок зі стогоном і загарбницьким натиском, але відразу обриває сам себе і проходить по кімнаті ламаними лініями.

Кіра хмуриться, але колишнього роздратування не відчуває.

— Ось у цьому й проблема, — тихо вимовляє чоловік, потираючи чоло. — Я піддаюсь тобі, варто тільки... тільки на тебе подивитися. Не кажучи вже... Потрібно було приставити до тебе людей спочатку, і треба було спостерігати за тим місцем. Все це мало бути зроблено ще тиждень тому. А я...

— Та ти взагалі не чуєш мене! - обурюється вона. — Ти тільки глянь...

У безмовній і безсилій люті Брус перевертає стійку з моніторами та медичним обладнанням та перекидає на них кушетку. Якісь трубки котяться по плитці, шарудячи целофановою обгорткою. Багатошаровий гуркіт позбавляє Кіру можливості рухатися.

— Ти пішла туди, розуміючи, що там бійка, і ти втрутилася в неї, хоч Тимур зробив усе, щоб тебе не зачепило! — обрушується на неї гнів задиханого, почервонілого Кареліна. — Ти пішла туди з непрацюючим телефоном, навіть не знаючи, чи працюватиме він! Ти пішла туди, підставилася і не зачекала мене, і я приїжджаю туди, а ти в крові!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍