Станіслав Лем - Едем, Станіслав Лем

— Уявлення не маю, — простогнав Інженер. — У мене судомить руки, твоя черга! — І він відсунувся, звільняючи місце Координаторові.

Велетенське ревуче колесо затремтіло, вискочило з борозни, різко загальмувало й почало круто повертати. Координатор насилу засунув руки в отвори стернового пристрою, за мить вивів гігантську дзиґу з віражу, і йому вдалося знову вскочити у борозну. Тепер колесо помчало швидше.

— Чому ця штуковина їде поза борозною так повільно? — знову запитав Хімік. Щоб не втратити рівноваги, він спирався на плечі Інженера; між його розчепіреними ногами лежав Лікар.

— Кажу тобі, що не маю ніякісінького уявлення про це! — вигукнув Інженер, масуючи собі кисті рук, на яких червоніли криваві садна в тих місцях, що ледве входили в отвори стернового пристрою. — Рівновагу вона утримує за принципом гіроскопа, а більше нічого я не знаю.

Друге пасмо пагорбів залишилося позаду. Місцевість добре проглядалася з висоти — зрештою, вона була частково знайома їм з пішої прогулянки. Довкола кабіни свистів ледь помітний обід. Борозна раптом почала змінювати напрямок, отож, якщо вони захотіли б повернутися до ракети, звідси треба було звертати вбік. Швидкість одразу впала, колесо не робило тепер навіть двадцяти кілометрів за годину.

— Поза борозною вони, по суті, безпорадні, про це треба пам’ятати! — вигукнув Інженер, перекрикуючи свист та деренчання.

— Зміна! Зміна! — скомандував Координатор.

Цього разу маневр пройшов досить гладко. На крутий схил вони підіймалися дуже повільно, не набагато швидше, ніж добрий пішак. Інженер відшукав у долині виїмку, що вела до рівнини. Колесо вже в’їжджало під навислі над глинистим зсувом дерева, як руки йому раптом звела судома.

— Хапай! — пронизливо крикнув він і вирвав руки з отворів.

Координатор кинувся майже наосліп, щоб замінити його; велетенське колесо нахилилося й небезпечно наблизилося до рудого урвища. Зненацька щось заскреготало, пролунав оглушливий тріск, свистячий млин зачепив крону дерева, в повітрі закружляли поламані гілки, гондола різко підскочила і з пекельним гуркотом перекинулася набік. Вирване з корінням дерево здійнялося кроною в небо, останній оберт обода шпурнув його вниз, тисячі пухирчастих листочків із сичанням полускалися, над потрощеною конструкцією, що куксами зарилася в кручу, здійнялася хмара білуватих, схожих на порхавку насінин, і все затихло. Ум’ятим боком гондола вперлася в крутий схил.

— Екіпаж? — машинально запитав Координатор, труснувши головою, бо вуха в нього були немовби закладені ватою, — його сильно оглушило.

Він вражено дивився на клуби білястих порошинок, що роїлися довкола його обличчя.

— Перший, — простогнав Інженер і почав підійматися з підлоги.

— Другий, — долинув знизу голос Фізика.

— Третій, — ледве вимовив Хімік, затискаючи рот — на підборіддя йому стікала кров.

— Четвертий, — сказав Кібернетик; його відкинуло назад, але з ним нічого не сталося.

— П’я...тий, — пробелькотів Лікар, який лежав під усіма, на самому дні гондоли.

І раптом усі вибухнули якимсь навіженим сміхом.

Вони лежали один на одному, присипані товстим шаром лоскітливих, пухнастих насінин, що потрапили до гондоли через горішні щілини. Інженер сильними ударами намагався розкрити її пелюстки. Усі, точніше ті, які могли, якщо їм вистачало місця, вперлися плечима, руками, спинами у прогнуту поверхню. Обшивка затремтіла, почувся слабкий тріск, але гондола не відчинялася.

— Знову? — спокійно запитав Лікар, який лежав на дні й не міг навіть поворухнутися. — Ну знаєте, мені це вже набридло! Гей, хто там — зараз же злізь із мене, чуєш?

Хоча становище було невеселе, всі діяли в якомусь гарячковому збудженні — спільними зусиллями вирвали гребінчасту раму спереду й почали розмірено бити нею, мов тараном, у верхню пелюстку. Вона гнулася, покривалася вм’ятинами, але не піддавалася.

— З мене досить, — сердито буркнув Лікар і напружився, силкуючись устати.

Цієї миті під ним щось тріснуло, і всі посипалися вниз, мов стиглі груші. Скотилися п’ятиметровим схилом аж на дно яру.

— Нікому нічого не сталося? — запитав Координатор, увесь вимащений глиною, і першим підхопився на ноги.

— Ні, але... але ти весь у крові, ану покажися! — занепокоєно сказав Лікар.

У Координатора й справді була глибоко розсічена шкіра на голові, рана доходила до середини лоба. Лікар як зумів перев’язав його; інші відбулися синцями, а Хімік спльовував кров’ю — він прикусив собі губу. Усі шестеро рушили в напрямку ракети, навіть не озирнувшись на потрощене колесо.

5

Сонце вже торкалося обрію, коли вони дісталися до невеликого пагорба. Ракета відкидала довгу тінь, що губилася далеко в пісках рівнини. Перед тим, як увійти досередини, ретельно оглянули місцевість, проте не знайшли жодних слідів, котрі свідчили б, що тут хтось побував за їхньої відсутності. Напівавтомат устиг очистити бокові коридори й бібліотеку, перш ніж безнадійно загруз у товстому шарі пластикових і скляних скалок, що встеляли підлогу лабораторії.

Після вечері, яку вони проковтнули майже блискавично, Лікареві довелося зашити на голові в Координатора рану, бо вона все ще не переставала кровоточити. Хімік тим часом устиг зробити аналіз води, зачерпнутої в струмку, й переконався, що вона придатна для пиття, хоча містить значні домішки солей заліза, які псують смак.

— Тепер нарешті можемо порадитися, — заявив Координатор.

Усі повсідалися на надувних подушках у бібліотеці, Координатор з перев’язаною головою — в центрі.

— Що ми знаємо? — почав він. — Нам відомо, що планета населена розумними істотами, яких Інженер назвав дуплексами. Ця назва не відповідає реальності тому, що... але це не так важливо. Ми зіткнулися з такими проявами цивілізації «дуплексів»: по-перше, з автоматичним заводом, який ми визнали розрегульованим і покинутим, — тепер я не зовсім упевнений у цьому; по-друге, з дзеркальними куполами невідомого призначення на пагорбах; по-третє, зі щоглами, котрі випромінюють щось, — імовірно, якийсь вид енергії, — їхнє призначення нам теж поки що невідоме; по-четверте, з їхніми транспортними засобами, причому один із них, коли нас атакували, ми захопили, привели в рух і розбили; по-п’яте, ми бачили здалеку їхнє місто, про яке не можемо сказати нічого конкретного; по-шосте, напад, про який я згадував, виглядав так: «дуплекс» нацькував на нас, ну, скажімо, тварину, мабуть, належно видресирувану, вона вистрелила в нас чимось схожим на маленьку кулькову блискавку й керувала нею на відстані, поки ми не спалили її живцем. Нарешті, по-сьоме, ми були свідками того, як засипали рів-могилу, повну мертвих тіл жителів планети. Це все — наскільки я пригадую. Поправте мене або доповніть мою