Ієн Макьюен - Спокута

У подальші роки він часто згадуватиме, як ішов по стежинці, що петляла до узлісся діброви й вела далі, у хащі, огинаючи озеро і будинок. Він не запізнювався, але йому було важко сповільнити ходу. У цих чудових хвилинах змішалося багато близьких і далеких задоволень: згасання червонястої заграви у сутінках; тепле нерухоме повітря, насичене ароматами висушених трав і спеченої землі; розслаблені після цілого дня праці в саду руки й ноги; гладенька після ванни шкіра; відчуття на тілі сорочки і його єдиного костюма. Очікування і страх побачити її були теж певним чуттєвим задоволенням, і настрій, який огортав його, був загалом піднесений: це може завдати болю, це страшенно незручно, нічого доброго з цього вийде, але Роббі нарешті дізнався, що таке бути закоханим, і був у захваті. Інші речі додавали йому щастя: він досі пишався, що виявився першим учнем — найкращим за весь рік, як йому сказали. А зараз з'явилося підтвердження від Джека Талліса: він надаватиме постійну підтримку. Попереду нові пригоди, а не вигнання — він був певний. Це правильно і добре, що він вивчатиме медицину. Він не зміг би пояснити свого оптимізму: він був щасливий і тому приречений на успіх.

Все, що він відчував, можна було назвати одним словом, яке пояснювало, чому в подальшому він так часто зупинявся на цій миті. Свобода. У житті й у тілі. Колись давно, коли він ще й гадки не мав, що таке початкова школа, йому призначили іспит, який привів його туди. Кембридж, нехай він і подобався Роббі, був вибором амбітного директора гімназії. Навіть фах йому обрав харизматичний учитель. А тепер нарешті здійснилася його власна воля й почалося доросле життя. Це була така історія, в якій він виписував себе в ролі героя, і вже це відкриття трохи шокувало його друзів. Озеленення було не більш ніж богемною фантазією, а ще — жалюгідними амбіціями (так він проаналізував свою мотивацію з допомогою Фройда) замінити або перевершити свого відсутнього батька. За п'ятнадцять років стати директором школи, завідувати кафедрою англійської літератури: містер Р. Тернер, магістр гуманітарних наук, Кембриджський університет,— в його історії цього більше не було, як і викладання в університеті. Незважаючи на успіхи, англійська література тепер здавалася йому лише прецікавою салонною грою, а читання книг і обов'язкова своя думка про них — бажаним атрибутом цивілізованого існування. Але це не осердя світу, хай що казав на своїх лекціях доктор Лівіс. Не жрецтво, не життєво важлива наука для допитливого розуму, не перший і останній рубіж оборони проти варварських орд, так само як і вивчення живопису, музики, історії, фізики. Останній рік на різних дебатах Роббі чув, як психоаналітик, офіційний член комуністичної профспілки, і фізик змагаються кожний за свою царину — так палко, так переконливо, як Лівіс обстоював власну думку. Такі претензії, мабуть, висували й медики, але Роббі сприймав це простіше і більш особисто: його практичний характер, його розчарування в науковому пошуку можуть знайти вихід, він набуде навичок набагато складніших, ніж його навички текстуальної критики, і передусім він сам для себе вирішить. Він винайме квартиру в іншому, незнайомому місті — і почне все спочатку.

Він вийшов з діброви й опинився там, де стежка розширялася. Смеркало, від чого сутінковий парк здавався більшим, і м'яке жовте світло у вікнах на протилежному березі ставу, в будинку, надавало маєтку майже величного і красивого відтінку. Сесилія там, напевно, у себе в спальні готується до вечері — невидима йому, в глибині будинку, на другому поверсі. Вікна виходять на фонтан. Він відкинув ці палючі, яскраві думки про неї, щоб не з'їхати з глузду. Тверді підошви черевиків гучно, як велетенський годинник, гупали по металево-лункій доріжці, й Роббі змусив себе думати про час, про свій великий скарб, про розкіш нерозтраченого і несподіваного щастя. Він ніколи не почувався таким соромливо-молодим, ніколи ще не відчував такої жаги, такого нетерпіння почати нову історію. У Кембриджі були яскраві й допитливі викладачі, які, на двадцять років старші за Роббі, непогано грали у теніс і полюбляли веслування. Принаймні ще двадцять років він зможе робити фізкультурні вправи й писати свою історію — майже стільки, скільки йому літ зараз. Двадцять років перекинуть його в майбутнє — у 1955 рік. Яке не відоме йому значення приховується в ній? Чи зможе він прожити ще тридцять років у більш виваженому темпі?

Він подумав, яким буде у 1962 році — коли постаріє, але не настільки, щоб стати зовсім ветхим і нікчемним: йому буде за п'ятдесят, і він уже стане досвідченим лікарем, з таємничою історією життя, трагедіями й успіхами за плечима. А на полицях складені книжки — сила-силенна, бо у нього буде свій кабінет, величезний, у притлумленому освітленні, рясно забитий трофеями з мандрівок цілого життя: рідкісні рослини з тропічних лісів, отруйні стріли, невдалі винаходи з електрики, мильний камінь, фігурки, засушені скальпи — витвори мистецтва аборигенів. На полицях — медичні довідники й роздуми, звісно, але ще — книжки, які тепер переповнюють комірчину в бунгало з мансардою: поезія вісімнадцятого століття, що майже переконала його в покликанні садівника; третє видання Джейн Остін, його Еліот, Лоуренс і Вілфрід Оуен, повне зібрання творів Конрада, безцінне видання 1783 року «Села» Крабба[22], його Гаусмен і підписаний самим Оденом «Танець смерті». Ось у чому сенс, певна річ: він стане хорошим лікарем, начитавшись художньої літератури. Які глибокі свідчення його особлива чутливість зможе відчитати в людських стражданнях, самогубній глупоті або просто невезінні, що призводять людину до хвороби! Народження і смерть, а між ними — слабкість. Злети і падіння — ось царина лікаря, а ще — літератури. Роббі роздумував над романом дев'ятнадцятого століття. Надзвичайна терпимість і широта поглядів, ненав'язливе, але гаряче серце — і холодна розсудливість; такий лікар вистояв би і проти жахливої закономірності фатуму, і проти даремних та кумедних заперечень неминучого; такий лікар намацає ослаблений пульс, відчує, як згасає подих недужого, відчує, як хворий на гарячку починає холонути, і все ясно побачить — а цього навчають тільки література і релігія, марнота, ницість і благородство людства...

Тихого літнього вечора його кроки прискорилися в такт радісним думкам. Попереду, за сто ярдів, був міст, а на ньому виднілася якась біла фігура, що спочатку здалася йому частиною світлого кам'яного парапету. Обриси розпливалися, проте вже за кілька кроків він розрізнив неясну людську