Олександр Степанович Дерманський - Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський

— От, біда! От, горечко! — ледь не плакав Павло Панасович. — Ну, Бубличку, ну, ріднесенький, виходь. Не я — уся школа просить. Виходь...

Остапові було шкода дивитися на директора. Він і сам неабияк засмутився.

— Слухайте, а може, ми його виженемо з нори? Налякаємо, покричимо, — запропонував юнак.

— Та де там! Не виженеш його. Він глибоко сидить. А почнемо шуміти — ще глибше заб’ється. А може, його й немає там. Хтозна, чи це його основна нора, велика? Чи мала, запасна. Бо в байбаків є й такі. В них вони лиш інколи переховуються і дуже рідко ночують.

— А раптом вийде? Все одно ж немає інших варіантів, — стояв на своєму Остап. Шкода, не спробувавши, їхати додому.

— А, горіло б воно! — махнув рукою директор. — Давайте спробуємо! Тільки так: у цю діру я вставляю ліхтарик і йду. Йду до першого входу. Він найбільше схожий на основний. Ти йдеш до третьої діри, наставляєш проти неї мішка і ждеш.

— Добре.

— Може бути, що є ще й інші виходи — у байбака їх буває і більше трьох, але. Але будемо сподіватися, що Бублик не встиг так розгалузити свої тунелі. Він не надто багато часу мав для цього. Навесні лиш утік. Отже, я стану там з другим ліхтарем, теж запхну його в нору й почну. Тобто почну кричати й гупотіти ногами. А ви стійте, тримайте якнайдужче мішка і, якщо Бублик вискочить, то вискочить. Я маю на увазі, що він вискочить на вас, Остапе Валерійовичу. Тобто в мішок. Отоді мерщій закручуйте гичку й тримайте, аби він не вистрибнув.

— А він схоче тікати саме моїм виходом? — засумнівався Остап.

— Якщо тікатиме, то напевно. На інші не наважиться, бо там буде світло. Ну, гайда.

Так і зробили. Поклали ліхтарик в один отвір, затулили розкритим мішком інший, а в третій Павло Панасович почав світити і єрепенитись. Та ще й ногами тупотів.

З хвилину нічого не відбувалося. Але потім Остап почув якийсь звук. Це було, ніби десь зовсім поряд з-під землі проривається потік води. За тим ураз щось вдарило об дно мішка — і юнак ледь не випустив його з рук. Миттєво зорієнтувавшись, Остап обіруч притис край мішка собі до живота і перехопив міцніше. В мішку бився байбак, але тепер Остап тримав міцно.

— Є! — не своїм голосом закричав він. — Є, Павле Панасовичу! Ваш Бублик попався! Давайте мотузку!

Щастю директора не було меж. Він ще ніколи так швидко не водив свого «Москвича», як тепер, повертаючись до школи.

— Ми врятовані, Остапе! — на всю машину кричав він. — Боже мій милий, ми врятовані! Буде їм живий куточок! Буде! Та вони тепер, як побачать мого Бублика!.. Ну, дякую, Остапе Валерійовичу, дякую! Якби не ви...

— Немає за що, — ніяково відповів юнак. — Ще тільки півсправи зроблено. Тепер головне — завтрашній день пережити.

— Переживемо, ось лиш привеземо Бублика до школи. Там ви все добре відремонтували?

— Все в порядку там, не переймайтеся.

— От і добре. Ми його так у мішку поки що й покладемо до клітки. Нехай за ніч заспокоїться, а зранку Геннадій Іванович уже випустить. Ви й не уявляєте, Остапе, який я щасливий!

Але Остап уявляв. Він теж був дуже задоволений.

Головний інспектор

Такого ґвалту Глинятин ще не чув за всю свою історію. З самісінького ранку мало не в кожнім обійсті дружно подали голос кури, гуси, індики і всяка інша птиця-худоба, що вміла голосно обурюватися. Можна було б подумати, що в усі двори одночасно вскочили з поля лисиці чи ще якісь злодії і колошкають тепер мешканців хлівів і курників. Досить швидко загальний лемент угамувався, і лиш окремі мукання, бекання, мекання, кудкудакання та ґелґотання долинали з різних кутків села.

Це глинятинські школярі йшли до школи.

Поволі всі оті звуки наближалися до центральної вулиці, в яку нечисленні менші вулички вливалися, наче струмки у повноводу річку.

На центральній вулиці села була школа. Саме до неї, бекаючи, мекаючи, мукаючи, ґелґочучи і кудкудакаючи, прямували глинятинські школярі. Задля справедливості треба сказати, що бекали, мекали й кудкудакали не вони. Замість школярів усе те робили вівці, кози, кури й навіть корови, котрих вони, щоб відновити в школі живий куточок, несли в торбах, корзинах або ж вели на налигачах. Одначе для ще більшої справедливості мусимо сказати, що деякі школярі таки допомагали тваринам бекати, мекати й кудкудакати. Так було веселіше йти до школи. Бо ходити мовчки — взагалі сумно, а йти мовчки до школи — і поготів.

Отак — весело і незвично — розпочався сьогодні ранок у Глинятині.

Павло Панасович, директор школи, прибув на роботу раніше, ніж завжди, а все одно не встигав приготуватися як слід. Спочатку він п’ять разів переклав з місця на місце папери в себе на столі. Потім тричі переставив з місця на місце металеву вішалку. Тоді вирішив переставити горщик з кактусом з шафи на сейф. Потому вирішив, що краще таки кактусові стояти на шафі, й переніс рослину назад. Опісля все-таки передумав і поніс знову на сейф. По дорозі спіткнувся, заорав носом в килимок і випустив з рук горщик з рослиною. Горщик розбився, і тепер виявилось, що найліпше для нього місце в сміттєвому кошику. Самого кактуса Павло Панасович поклав на стілець і став шукати для нього новий горщик. Його погляд упав на зображення Бублика на столі — й він раптом згадав про свого улюбленця. А ще згадав, що байбак і досі сидить у мішку. Павло Панасович вискочив з кабінету й намірився бігти за школу, туди, де вони обладнали куточок для тварин. Проте назустріч йому бігла вірна помічниця Парасина Павлівна.

— Прибув! — важко дишучи, повідомила завуч. — Вже приїхав головний інспектор!

— Як?! Так рано?

— Вже є. Випускати на нього Ніну Силівну?

— Чи ви з дуба впали?! — перелякався директор. — Ніякої Ніни Силівни! Тобто... Нехай буде, але без швабри. Ще нам не вистачало. Проблем з головним інспектором ще нам бракувало. Де він?

— Вже на подвір’ї школи. Я його у вікно бачила.

— Гаразд, — Павло Панасович ковтнув слину й надав своєму обличчю рішучого виразу. — Я його зустріну. А ви біжіть мерщій до фізрука. Він прийшов?

— Вже давно. Геннадій Іванович у живому куточку порається з