Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

сивими і схожими один на одного. Вони якісь потухлі й байдужі. Кидається в очі їхня розхристаність, збиті черевики, брудні обмотки, що мають бути халявами вимріяних чобіт; якісь, зовсім недоречні «пілотки», що ніяк не прикривають вистрижені голови. «Гімнастерки» вже давно втратили свій колір, а скручені комірці не закривають брудної шиї. Брезентовий ремінець штанів «галіфе» зовсім не пасує до чоловічої статі, що іменується «червоноармієць». Зовнішній вигляд отих «захисників вітчизни» до того непривабливий, що не дає ніякої надії на їхню спроможність щось заподіяти насуваючомусь лихові.

Таким я побачив військовий підрозділ, що продирався з останніх сил кудись чогось. Я з цікавістю оглядав те «військо», що понуро витягнулось вздовж правої сторони сільської дороги. Та мої оглядини перервав червоноармієць, який сидів на ближньому возі, звісивши ноги додолу.

— Мальчик, подойди сюда.

Я охоче підійшов, готовий чимось прислужитись.

— Тебе тетрадей не нужно? Вот посмотри. Может кусочек хлебца не пожалеешь, так я тебе дам целую пачку.

Зануривши руку у якийсь мішечок, що лежав на возі, він дістав з нього з десяток загальних зошитів у коленкорових палітурках.

— Посмотри, чудесные тетради. Скажи маме.

Зошити були справді «чудесные». Тверді палітурки, сто листків крейдяного паперу, розлінованого жировою червоною лінією для полів, з чітким інтервалом рядків. Та найбільше вразило те, що аркуші були пронумеровані і, до того ж, у зошиті була вклеєна кольорова вузенька стрічечка, що давало змогу швидко, не псуючи листків, знайти потрібну сторінку. Такого я ще не бачив. Добило ще й те, що на форзаці обкладинки було щось надруковано. На той час, вже знаючи латинський шрифт, я прочитав «Riga»[27]. Випустити з рук такий скарб я вже не зміг. Забігши до хати, захлинаючись словами, я сяк-так розповів мамі, який–то з мене спритний гендляр: за окраєць хліба можна виміняти паку таких зошитів! І вже зовсім незаперечним аргументом було оте слово «Riga», в яке я тикав пальцем і яке мало переконати маму, що ґешефт вартий того, щоб ним зайнятись.

Та мама якось не зважила на те моє захоплення вигідним торгом. Вона просто сказала:

— Піди–но поклич того червоноармійця…. Ні, почекай. Я сама вийду.

Запросивши до двору трьох «захисників», мама злила їм з кухля води, дала витертись грубим рушником і запросила до хати. Їли мовчки. Вийнята з печі страва в горщику та казанці була ще гаряча. Мама хоч і не припрошувала «столовників», та уважно слідкувала: вчасно підливала черпаком, міняла тарілки, нарізала хліба.

Хоч був я не голодний, але охоче би посидів поруч з цими дорослими, справжнісінькими бійцями. Щось мене стримувало та й мама нічого не казала.

Зате втішався думкою: як-то буду розказувати своїм друзям, що у нас в хаті були червоноармійці; обідали, говорили зі мною і таке, і ще щось, що мало значно підняти мій авторитет. Я вже бачив, як мене слухають, і як поважають мої босоногі «однополчани».

Вичерпавши тарілки та не залишаючи кусенів, хлопці одночасно встали з-за столу, подякували «хозяюшке».

Мама, витираючи кінцем хустини щось біля очей, проговорила: «Заждіть–но». А мені: «Дістань–но тлумак».

За кілька днів після початку війни містечко зажило досить незвичним життям. Я ще буду мати нагоду розповісти про окремі прояви тих «незвичностей». А зараз, щоб не загубитись на стежці, якою ішов по оті зошити, скажу (як це прийнято нині говорити) — у місті почався «цивілізований грабіж». Яка різниця між «цивілізованим» грабунком і «диким», то теж дізнаємось свого часу.

Ось один сусід (хат за шість від нашого обійстя) привіз у свій двір сотні три–чотири плетених кошиків, другий — дві бочки гасу, третій — цілий віз невичинених сирих шкір: свинячих, коров`ячих та конячих. Наш сусід, Максим Герега (жив в тій же хаті, що й ми, але вхід з другої сторони), завідував млином. То він привіз дві підводи муки. Перед тим, як заїхати у свій двір, скинув по одному–два мішки сусідам. Тобто, хто коло чого крутився, за що відповідав, те й тягнув — «не пропадати ж добру». Перепало й нам.

Стала мама до печі, замісила тісто і почала пекти «пляцики». Це такі собі хлібці, розміром з долоню. Були вони прісні, твердуваті та ще й підсушені. Так що могли зберігатись досить тривалий час. То робилось на всяк випадок, або як говорили: «мало чого». Напекла мама таких пляциків два тлумаки. Заховала під піл (дерев’яне ліжко з твердим настилом, що ставилось біля печі).

Витягнув я з-під полу тлумак, підсунув до мами, а вона:

— Візьміть, хлопці, ще пригодиться. Дорога довга. Дай вам Бог побачитись з мамою.

Коли я з тими хлопцями вийшов на дорогу, то помітив, як порідшала колона. Тільки де–не–де коней обходили постаті в блідо-зелених гімнастерках. А де ж усі? Та все з`ясувалось. Проходячи вулицею, я помітив купку червоноармійців в дворі у Володі Пугача, а потім у Володі Снісачука, були вони і в Коляди–молодшого і в Коляди–старшого, виходили з двору Тищенків, чути було голоси у дворі Гороховських.

Тепер мені важко сказати, що було раніше, що пізніше. Особливо тоді, коли подій було дуже багато, а час був надто короткий. Отож, не можу бути впевненим, що було раніш: чи кінний обоз повз нашу вулицю, чи колона машин в дворі моєї школи. Ну, а раз машини, то через якусь мить вони були «обсипані» з усіх сторін дітлахами з Верхньої і нижньої Вугринівки, з Порубенець, з самого міста. Вся площадка в центрі саду (де мене приймали — не приймали в піонери) була заставлена машинами. Тут стояли пофарбовані в зелене: автобус, якихось дві будки та ще чотири чи п’ять вантажівок, багаж яких був старанно вкритий брезентом. Військових було мало. Форма їхня була досить свіжою, вона ще не вицвіла. Може й тому самі її власники виглядали бадьорішими. В петлицях у них світилися переважно «секелі» та «кубики»[28].

Надходив вечір. Один із тих, що був із «секелями», крикнув:

— Пацаны! Ану, в колонну по–одному становись! Провидіння змилувалось над нами. Нарешті, командир Червоної Армії! Без усіляких там сюсюкань на повному серйозі розмовляє з нами! Вмить вишикувалась колона та ще й за зростом.

— По–одному, дистанция от первого два шага.

Кожному, хто підходив до вантажівки, на витягнуті руки клався оберемок ковбаси. Так-так. Кожному клалось на