Василь Биков - Знак біди

місцині Янка обхопив його упоперек і кроків кілька, незважаючи на тихий виск, пробирався так, де на ногах, а здебільшого на колінах. Степанида, однією рукою тримаючи баняк, другою хапалася за чорне гілля й ледве встигала за хлопцем. Так вони видряпались до розчепіреного кореневища вивернутої на схилі ялини, де за невеличким жорствяним майданчиком чорнілося війстя борсукової нори. Випущений з рук кабанчик перестав вищати й почав спокійно обнюхувати втоптану хлоп’ячими ногами жорству, вивернуте коріння, але, коли Степанида поставила перед ним баняк із картоплею, відразу ж, ніби забувши про все, смачно зацямкав.

— И! и-и! — замахав чогось руками Янка. — И-и-и! — надсадно рвалося з його грудей, але нічого зрозумілого не виходило, і Степанида подумала: як же цю нору загородити, щоб поросятко не вилізло й не загубилось у яру?

— И-и-и! — ще раз спробував довести щось своє Янка й, махнувши кудись рукою, рішуче поліз схилом угору до краю яру.

Вона залишилася сама біля вивернутої ялини, слухаючи, як цямкає в банякові порося й шамотить сухе листя на схилі. Шамотіння, однак, усе даленіло, тільки крайнеба над протилежним схилом яру ще трохи світився останнім напівзахідним світлом. Степанида не знала, чи побіг Янка додому на Висілки, чи щось надумав, аби допомогти їй. Але, доки поросятко їло, вона стояла біля нього, вбираючи в себе таємний, по-нічному настрашливий шурхіт яру, і раптом подумала: до чого дожилася! Щоб утікати з власної хати, ховатись у яру, шукати порятунку там, де вона завжди трохи побоювалась, надто в сутінках — увечері чи вночі. Але тепер тут їй було краще й спокійніше, ніж на власній садибі, — у хаті чи в комірчині, і це миле створіння, її слухняне метке поросятко здалося їй ріднішим за якусь там людину — ну просто дитя. Надто після Бобовки, яку вона так по-дурному не вберегла і яку тепер, мабуть, жерли там, на подвір’ї, обгризаючи її білі кісточки.

Степанида присіла на товстий відламок вивернутого дерева і, нащуливши вуха, завмерла. Поросятко виїло все, що було в банякові, й спокійно вляглося до самих ніг її, гарячими боками приємно гріючи її нахололі ступні, й вона стала тихенько чухати його ногами під животом. Охоче скоряючись людським пестощам, поросятко помалу перекидалося набік, вдоволено порохкуючи. Вона сиділа на вивернутій ялині, аж поки вгорі край яру не зашаруділо гілля, сухе листя в траві, щось лунко хруснуло там, мабуть, зламалося щось усохле. Їй стало страшнувато, вона схопилася, прислухалась. Уже всюди стемніло. Внизу, де біг струмок, панував суцільний непроглядний морок, та й угорі, понад самим краєм яру, у чорну масу злилися дерева, чагарі, тільки ледь-ледь світився далекий краєчок неба. Шарудіння вгорі посилювалося, щось грюкнуло поруч із норою, й до ями під ялиною звалилась жвава, задихана постать Янки. Якось боком перекидаючи, він волік сюди щось громіздке і, видно, занадто важке для нього.

— Е-е-е! И! — втомлено сповістив він і гепнув коло самого війстя, мабуть, у полі знайдену дерев’яну борону із зубцями.

І справді, це було непогано — борона зразу загородила вхід до нори, треба було тільки підперти її чи закріпити, щоб кабанчик не звалив.

Степанида підняла поросятко, удвох із Янкою вони засунули його до старого борсукового сховку й швиденько закрили нору бороною. Кабанчик тривожно зарохкав, штовхнув борону мордою, намагаючись звалити, але Степанида притримала її, а Янка тим часом виламав неподалік доброго дубця, й вони з надсадою підперли ним борону.

— От і добре, — тихо сказала Степанида. — Сиди й не рохкай, а то... Лиґнуть і спасибі не скажуть.

Янка щось дістав із кишені й просунув кабанчикові, той зразу смачно зацямкав, рухаючись у темряві маленькою сірою плямкою, а вони полізли вгору на край яру. Мабуть, так було ближче, хоч і не зручніше, ніж по стежці повз струмок через яр. Незабаром, добре зігрівшись, вибралися на рівніше і вийшли з чагарів на край картопляного клину.

— Дякую тобі, Яночко, — сказала Степанида, кладучи руку на худорляве під легкою свиткою хлопцеве плече. Янка напружився, зупинився, зблизька запитливо глянув крізь морок в її лице й промимрив щось, як завжди зрозуміле йому одному. Вона подумала, що треба б і ще дещо сказати цьому моторному бідолашному хлопцеві, але, заклопотана своїм, не знайшла що й пішла до хутора. Стежка тут вела по рівному, поміж яром і полем. Янка залишився позаду. Звісно, він побіжить у свої Висілки, минаючи хутір, куди тепер потикатись не варто.

Ще здалеку Степанида побачила яскраве, аж сліпуче, світло у вікнах і подумала: то не лампа, мабуть, вони запалили свою електрику.

З неприємним боязким почуттям Степанида підійшла до садиби, зайшла стежкою в город. Тут було на диво темно й тихо, німці, здається, угамувались, тільки з вікна на бурячник падала нерівна й яскрава латка світла; таку ж латку вона побачила й на подвір’ї, куди увійшла з дривітні. Чорна кухня з високою трубою стояла старанно витерта й прибрана, вкрита зверху якимсь брезентом; під тином видно було їхні складені рядочком відра. Збоку од тих відер тьмяно сіріла у напівмороці, мабуть, забута зранку гвинтівка з новеньким ременем. Степанида добачила те одним швидким позирком і вскочила до сіней, двері яких було не зачинено. З хати долинала спокійна гаркава розмова кількох голосів, і вона хутенько прошмигнула до комірчини.

Петрик був на своєму місці на діжках і зразу озвався з мороку, щойно вона зачинила за собою двері.

— Ой, де це ти ходиш поночі? Аж налякавсь оце...

— Та й ти ж десь півдня пропадав, — тихо сказала вона, намацуючи в темряві свій сінничок.

— Курей доглядав. Як тих двох застрелили, то решта край яру в яму забилися. Ту, що з кропивою. Сидять і до курника ані руш. То насипав їм там, нехай ночують.

— Скільки ж їх бодай уціліло?

— Семеро. Тої рябенької і чорноголовки нема. І старої жовтої нема. Але не може бути, щоб і жовту застрелили. Так десь сховалася.

— Якби ж то сховалася, — зітхнула Степанида, думаючи вже про інше. Нова думка несподівано заволоділа нею, і вона вже не могла думати про інше — подвір’я тепер владно привертало всю її увагу. Але вона мовчала, тільки слухала.

— Е-хе-хе! Лиха година! — побідкався Петрик. — Скоринку ось жую. На й тобі, відай, нічого ж не їла...

Він тицьнув їй з пітьми зачерствілий шматок хліба, і вона взяла із жалем