Іван Петрович Крип'якевич - Галицько-Волинське князівство, Іван Петрович Крип'якевич

що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину». Він приїхав у Сарай в кінці 1245 р. У переговорах з ханом виявив велику дипломатичність і не лише не дав себе знищити, але добився від Батия підтвердження на Галицько–Волинське князівство («Доручено йому його землю»)[154] [Іпат., с. 535–537.]. На яких умовах склалися відносини, точно не знаємо; як з пізніших даних видно, галицько–волинські князі були зобов’язані висилати своє військо на походи Батия, а інколи платити данину («татарщину») [Іпат., с. 578–579, 585, 587–589, 595.].

Сам Данило і його оточення почували себе глибоко обуреними залежністю від кочівників–завойовників. Літописець писав: «Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями: сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?» [Іпат., с. 536.].

Дальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним лише в крайніх обставинах і зараз же почав готуватися до боротьби з ордою. Свої заходи він проводив дуже послідовно і обережно, тривалий час.

Політика Данила за цей період відзначалася мирним характером до західних сусідів, Польщі і Угорщини, а також прагненням налагодити взаємини з державами Центральної Європи.

В першу чергу Данило встановив мирні відносини з Польщею. 1247 р. помер мазовецький князь Конрад, з яким Романовичі жили у добрій дружбі (незважаючи на коротке розладдя в 1230–х рр.). Син Конрада, Земовит, продовжував дружні зв’язки з Галицько–Волинським князівством [Іпат., с. 537–539, 548, 549, 551, 553, 565, 581.].

Данило склав також згоду з Болеславом краківським. Можна здогадуватися, що Данило сам зрікся окупованої раніше Люблінщини [Іпат., с. 538, 545–548, 551, 567, 571, 572, 574, 580, 581.].

З Угорщиною Данило уклав договір про дружбу (1247). Ініціатором тут був Бела IV, якого вразила перемога Данила під Ярославом і ще більше його порозуміння з Батиєм. Він погодився на шлюб своєї дочки Констанції з Львом Даниловичем, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом[155] [Іпат., с. 537.] .

За домовленням з Белою Данило взяв участь у боротьбі за Австрію, яка почалася після смерті герцога Фрідріха II, останнього з династії Бабенбергів (1246). Бела намагався здобути Австрію для себе, і Данило допомагав йому своїм військом. В дальшому події розгорнулися так, що сестра померлого Фрідріха, Гертруда, погодилася стати жінкою Романа Даниловича і передати йому Австрію (1252). Роман приїхав до Австрії і тут, в замку Гімберг поблизу Відня, витримав довгу облогу військ чеського королевича Оттокара. Щоб підтримати австрійську кандидатуру сина, Данило разом з Болеславом краківським ходив походом проти чехів на Сілезію і їх війська зайняли Опаву. З цієї нагоди літописець відзначив, що «раніше ніхто не воював Чеської землі — ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Святий». Але ці заходи не дали конкретних політичних наслідків. Роман був змушений покинути Австрію, яка незабаром перейшла до Габсбургів [Іпат., с. 540–541, 544–548, 554–555.].

Причини, з яких Данило брав активну участь у справах Середньої Європи, ще повністю не з’ясовані. Можливо, він захопився планом посадити одного з синів на австрійському престолі, щоб в час загрози від ординців мати тут резерв для князівської сім’ї. Одночасно, беручи участь у воєнних і політичних справах Угорщини, Австрії, Чехії і Польщі, Данило прагнув ознайомитись з силами цих країн та оцінити, наскільки вони можуть служити допомогою у майбутній боротьбі проти кочівників–завойовників.

В 1240–1250–х рр. Данило повів наступальні заходи на північному кордоні Галицько–Волинського князівства — проти литовських племен. Ця боротьба була спричинена, з одного боку, активністю литовців, які безупинно нападали на волинські землі, з другого — намаганням волинських феодалів зайняти собі нові землі для економічної експансії.

Литовська територія простягалася від Нижнього Бугу до Балтійського моря. Найближчими сусідами Волині були на лівому боці Німану ятвяги, на правому — головне з литовських племен, литовці. Протягом перших десятиріч XIII ст. литовські загони дуже часто набігали як на Волинь і Пінщину, так і на Забужжя. «Була біда Володимирській землі від воювання литовського і ятвязького», — записав літописець [Іпат., с. 483.]. Близько 1219 р. литовські князі прислали до молодих Романовичів велике посольство, складене із найвидатніших князів, і склали мир, так що на деякий час «земля стала спокійна» [Іпат., с. 491–493.]. Але далі знову почалися руйнівні набіги, і князі були примушені постійно захищати північні землі[156].

Небезпека від Литви стала ще більш грізною, коли литовські племена почали організовуватись в одне князівство. Організатором об’єднання був Міндовг, який у боротьбі з дрібними племінними князями, в 1230–х рр. здобув верховну владу на Литві. Така організована сила стала небезпечною для Галицько–Волинського князівства, тим більше що Міндовг почав притягати під свій вплив також дрібних руських князів в області Верхнього Німану і Прип’яті.

Щоб забезпечити на тривалий час північний кордон, Данило почав наступ на Литву. Насамперед він виступав проти ятвягів, набіги яких мали найбільш нищівний характер. Союзниками Романовичів були мазовецькі князі, землю яких також непокоїли ятвяги.

В похід 1248 р. війська Данила пішли в напрямку на р. Нарову, і далі аж до Визни. Ятвяги давали завзяту відсіч, але не могли протистояти краще озброєним військам. В 1254–1255 рр. відбувся найбільший похід з такими силами, що «ятвязькі болота наповнилися військом». Після знищення центрів цього грізного племені воно було змушене підкоритися Данилові. Ятвяги зобов’язалися платити данину і виконувати роботи при будівництві укріплень для княжих застав [Іпат., с. 538–540, 549, 551–554.].

Данило вирішив включити ятвязькі землі до свого князівства. Щоб забезпечити підтримку мазовецьких князів, Данило послав їм частину ятвязької данини, «щоб знала вся Лядська земля, що ятвяги платили данину королеві Данилові, синові великого князя Романа» [Іпат., с. 554.]. З Тевтонським орденом Данило 1254 р. склав угоду, в якій орден визнав за Данилом та Земовитом мазовецьким право на третину Ятвязької землі [КДП, т. 3, № 30; ЗНТШ, т. 123/124. с. 100–101.].

Одночасно різні етапи проходили взаємовідносини між Данилом і Міндовгом. Коли Міндовг тільки починав зміцнюватися, він підтримував дружні зв’язки з Галицько–Волинським князівством, давав Данилові допомогу проти Польщі та віддав свою племінницю за жінку Данилові [Іпат., с. 517, 532, 541.]. Але суперництво обох князівств врешті розв’язалося