Михайло Михайлович Коцюбинський - Fata morgana (збірник), Михайло Михайлович Коцюбинський

Кров заливає панові мозок.

– Куди ви! Сто-ять!..

Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався. Пан чує, що впав його голос, розбився, і несила підняти. Даремне. Челядь вже біля брами, збилась в воротях, як сіра отара, яку женуть вранці на пашу. З будинків вибігають дівчата і тільки мигтять червоним до сонця. Від обори, спізнившись, поспішає один серед пустки маленький гусій. Підняв руками поли, картуз насунув, батіг в’ється за ним по землі, наче гадючка, і лиша за собою кривулькою слід.

– Куди ти? Гунцвот! – тупа ногою пан. – Назад!..

Гусій тільки піддає ходу. Стоїть пан хвилину і дивиться в пустку.

– Бестії! Хлопи!..

Натягає спішно штани і вибіга на подвір’я.

Пусто.

Йде вздовж будинків. Чудно. Не його двір. Наче чужий.

Заходить у чорну пекарню, пхає ногою двері й кричить:

– Марино!

Нікого.

– Олено!

Тихо.

В чорній пекарні – як в кузні. Закопчені стіни, долівка в ямах, а кислий дух поту й розчини, як кіт лінивий на печі, міцно заліг в пекарні. Оберемок дров біля печі, розчато чистить картоплю. І все покинуто жужмом.

Пан іде далі. По подвір’ї розтеклись гуси; гусенята коливають з ноги на ногу, наче вітер муріжком гонить жовті пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так і лишились в оборі. Двері в возовню стоять отвором, і чорна пустка вигляда звідти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворі, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце, але зараз і кида. Невже нікого і біля коней?

– Мусію! Гей!

Знову тихо.

– Мусію! Ти там?

Чудно падає голос в околишню пустку і без одповіді гине.

Пан згортає на череві руки і озирає подвір’я…

Що ж се таке?

Сниться чи справді?

Ось тільки двір був як серце, що б’ється і розганяє по тілу кров, а тепер все завмерло, спинилось, і кожні зачинені двері, кожна чорна діра отвору – наче загадка.

Пси побачили пана і вже скиглять йому під ноги, скачуть на груди.

Геть!

«А, бестії, хлопи!»

Вертає в дім. І там скрізь пустка. Жінка ще спить. Він проходить через порожні кімнати, зазирає в столову, шука покоївки – ані душі. Злість його душить. Грима дверима, перекидає стільці і хоче так крикнуть, щоб по всіх хатах заскакала стаєнна лайка.

«А, бестії, бидло!»

«Де Ян?»

Стає і слуха.

Через те слово враз зашуміли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!

«Де Ян?»

Ян! От тобі маєш. Він сам послав Яна до Ямищ женців наймати. Ямищани, звісно, прибудуть, і все скінчиться. Але ті хлопи!

Пан не може сидіти в хаті. Його тягне на двір. В тім дворі-трупі якась принада. Він ще раз проходить його од кінця до кінця, самотний і безпомічний, повз замкнені брами стодол, чорні отвори стаєнь, вогкі й блискучі очі корів.

А Ян, стікаючи потом, весь в хмарі пилу, жене назад. Кінь сапа, і сапа економ, трясучись на стременах.

Його стрічають криком:

– Що, панський приплічнику, найняв ямищан?

– Маєш женців доволі? Ха-ха!

Ян скаче, не озирнувшись, і тільки здіймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.

Село замкнулось, чекає. Очі у всіх видющі, вуха чуйні. Двір – наче мрець у селі, хоч тихий і нерухомий, а будить тривогу.

Звістка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, ніж економів кінь.

Хоч день робочий, а усі вдома. Під ворітьми купками люди, по хатах двері отвором. На городах спинилась робота. Стоять між грядками, заклавши руки, і розмовляють через сусідські плоти:

– Чули? Хоч би душечка в дворі. Покинули всі.

– Вони давно вже пристали, чекали тільки, аж люди почнуть.

– Що ж воно буде?

– Почне сипатись зерно – набавить ціну.

– Глядіть, ще щоб не найняв сторонніх.

– Де там, не пустять. Наші не пустять чужих.

Прокіп вмовляє:

– Держіться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.

Йому ловлять слова із рота.

– Аякже. Гуртом, мовляли, і батька бить добре.

Багатші бурчать. Вони по коліна загрузли у землю, їм важко.

– Забастовка! Буде вам забастовка… не один ззаду почуха… ет, чортзна-що.

Але не дуже бояться.

Молодь сміється:

– Ловко?

– А ловко.

У полудне діти розносять: пан пішов на ґуральню. Крізь шибки вікон, з городів і з-за плотів йдуть вслід за паном сотні очей. Пан йде між очима, як під зоряним небом.

– Пішов на ґуральню до зятя.

– Обідать подався, бо дома нічим.

– Не наварилось.

Навіть Панас Кандзюба смачно чмока губами:

– Озуть би тебе у постоли…

Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з ґуральні.

– Наші побили робочих.

– Брехня. Ніхто їх не бив. Не пустили, та й годі.

– Хай пан сам біля худоби походить.

– Ми йому не боронимо.

Прокіп просить Дейнеку та двох парубків стати на варті і не пускати до двору.

Згодом виїздить пані з двору на конях, що вислав з ґуральні Льольо.

День тягнеться довго, неначе рік. Здається, що пшениця сиплеться в полі, що пан не видержить більше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.

Пополудні знов скаче селом економ, як навіжений. Періщить коня і плигає в стременах, немов хоче коня обігнати.

Ледве встигнеш побачити зад кінський та економову спину.

– Понесло десь у Піски.

– Не поживиться там. Не наймуться.

– А що?

– Бастують.

Вечір вже близько, а змін ніяких. Тільки на панському дворі ревуть корови.

Тихо сідає сонце на зеленому небі, певно, на вітер. Щось гнітюче, тривожне росте непомітно. Жевріють вікна по хатах, та ревіння худоби боре густе повітря.

– Хіч би нагодував хто скотину.

– Що ж вона винна… Стоїть, бідна, не ївши, не пивши…

На небо виходить вечірня зірка, як всевидюче око.

Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б’ють землю ногами і роздувають од гніву ніздрі.

Жінки з нудьгою вибігають із хат.

– Ой, чути не можу, як плаче худоба.

– Їй-богу, сама побіжу годувати…

– Сумно як, Господи… Мої діти аж плачуть.

Смеркає. Тіні вилазять з своїх закамарків і нишком, підло налягають землі на груди.

А з панського двору уперто і нестерпуче б’ють в село хвилі дикого ревища, наче корабель гине на морі і в останній розпуці розриває горла сирен.

Тоді Прокіп посилає хлопців на панський двір.

Худоба нічого не винна.

Пан сидів мовчки – і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злорадно, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибігав становий. Поштові дзвінки, валування собак, грубі лайки і крики – все се проплило, як хмара на літнім небі. Так і поїхав ні з чим. Тільки Хому забрали, бо станового налякав.

А пшениця текла.

Тоді економ пом’якшав. Ставив горілку та все вмовляв. Інший налає, а інший вип’є. Пили горілку – чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортіло, та боявся. А пшениця текла.

Маланка пішла на поле.